fbpx
Історії з життя
Марина не збиралася нікого пробачати, вона вже повністю розчарувалась у колишньому чоловікові, до того ж жінка знала, що його вигнала Інна, інакше б він не повернувся

Вона права!

— Хіба так буває, щоб чоловік пішов сам, а звинуватили тебе?

— Буває. Я п’ять років так живу. Колишній зібрався і пішов, наговорив мені всякого, а його мама, його родичі та всі наші знайомі кажуть, що мені треба було його пробачити, коли він захотів повернутися.

— Та це ж смішно.

— Ага. Дуже смішно. Але мені чомусь не весело.

Тиха-тиха вулиця, якою Марина йшла на роботу, вранці кишіла людьми, а от, коли вони з подругою йшли обідати, то на вулиці вже практично нікого не було, всі вже давно розійшлися у своїх справах.

Наразі дівчата були зайняті розмовою.

— І ти на них не ображаєшся?

— Їх якось не дуже хвилює, ображаюсь я чи ні. Просто періодично дзвонять або навіть приходять, щоб розповісти мені, яка я погана та безсердечна. Що він там у боргах та проблемах, а я не беру в цьому жодної участі.

— Але ж ви розлучилися.

— Так, причому з його ініціативи. Він сам сказав, що переїжджає до Інни. Я, звичайно, довго була в поганому настрої, але потім якось змирилася. Щойно я про нього забула, то він вирішив повернутися назад.

— І що сказав?

— Що любить мене. Але я знаю, це все через те, що Інна виставила його за двері. Я теж не пустила назад. Пішов до своєї мами.

— Мама, мабуть, не дуже зраділа.

— Звичайно. Вона вважала, що це тепер мої проблеми. Коли я його відправила назад, то одразу ж прибігла, щоб «пояснити мені, як треба цінувати чоловіка».

Марина ще й досі згадує це з усмішкою. Їй навіть не було в той момент прикро, тільки смішно.

— Так, він від тебе пішов, але ж повернувся. Значить, усвідомив свої помилки, – невгавала Валентина, – Мій син розумний, це ти ніяк не второпаєш, що сім’ю треба берегти.

— Звичайно, сім’ю треба цінувати і берегти, от і пояснили б це своєму синові.

— Він вже все зрозумів.

— Зрозумів – молодець. Наступного разу так не вчинить. До чого тут я?

— Ти повинна його пробачити.

Марина не збиралася нікого пробачати, вона вже повністю розчарувалась у колишньому чоловікові, до того ж жінка знала, що його вигнала Інна, інакше б він не повернувся.

— Тоді збирай речі, ділитимемо квартиру, — сказала Валентина, — Як і належить, поділите на двох.

— Ще чого?! Ця квартира належала ще моїй бабуся, а він тут жив лише рік, у ремонті участь не брав. Що ділити?

— Припини. Я знаю закони.

— Можете сміливо звертатися до суду.

Ділити, звичайно ж, не було що, тому всі аргументи колишньої свекрухи залишилися порожніми балачками, просто спробою залякати Марину. Потім родичі колишнього чоловіка вже не так часто приходили до неї. Але іноді бувало щось розповідали, намагалися нагадати, який її колишній хороший. Ось нещодавно попросили грошей.

— Пробачати його не хочеш — гаразд. Але твої зобов’язання нікуди не ділися. Василеві потрібні гроші, щоб позбутися боргів. Допоможеш? — Зателефонувала колишня свекруха.

— Ми з вами навіть не друзі.

— Ти його дружина!

— Колишня. За його ж ініціативою. Які у вас можуть бути до мене питання?

— Василь, між іншим, тоді передумав.

І все як завжди. Вибач, пусти, допоможи. Василь взагалі ніколи не думав про наслідки. Двісті тисяч винен? Якось потім віддасть. Не склалися стосунки? Можна повернутись до Марини. А Марина, мабуть, мала сидіти і чогось чекати.

— Не пощастило тобі, – сказала нова подруга, вислухавши Марину.

— Буває й гірше, — відповіла жінка, — Я просто не звертаю уваги на всі їхні слова. Нехай кажуть усе, що завгодно. Нехай вважають мене поганою. Я ж знаю, що я права.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page