Все почалося з того, що у мене знайшли недугу. Мені був 31 рік. У мене була 8-ми річна дитина і чоловік і я дуже не хотіла залишити їх одних. Шанси давали мені мізерні. Я довго була у стаціонарі.
Що я тоді пережила! І сльози, і безнадію. При дитині я стримувалася, тому усіма своїми переживаннями я ділилася тільки з чоловіком. Він був одним з найрідніших людей на всій землі. Точніше, я так думала.
Мій чоловік пішов, сказавши що навколо мене занадто багато негативу. Що я уже зробила з нього жилетку для сліз і він ходить постійно пригніченим через це. Я знаю, що останнім часом багато плакала, але це ж не на порожньому місці. Що мені потрібно було робити? Радіти і посміхатися в усі 32?
Ось так закінчився наш шлюб, який тривав 11 років.
Мені було складно, але мій син дав мені бажання жити далі. Я дуже люблю свою дитину, спасибі йому що в якийсь момент він все зрозумів і сказав, що нікуди від мене не піде. Так ми і жили вдвох два роки.
І ось, новина. Мій чоловік став не може рухатись. Не впорався з кермуванням, ось і результат.
У нього була дівчина до цієї ситуації, але вона його залишила одразу ж. Сказала, що не хоче все життя доглядати за таким чоловіком. І ось він згадав про мене.
Спочатку почав закидати мене повідомленнями в мережі, а потім подзвонив. Номер мій не змінювався з того часу як ми розлучилися.
Він солодко співав про те, як шкодує, що покинув мене. Про те, що не бачив два роки своєї дитини. Про те, що тепер він нікому не потрібен крім своєї мами, у якої він зараз і живе. А потім попросив повернутися до нього і доглядати за ним.
Згадав, навіть, про те, що ми так довго були разом, що ми споріднені душі, які не можуть просто розлучитися. А я лиш пам’ятала, що він не про мене, не про дитину не думав, коли був здоровий.
Звичайно я вислухала, поспівчувала і сказала, що нічим допомогти не можу.
І тут почалося! Всі родичі з його боку, ніби того лиш і чекали.
— Марина, одумайся, як так? Ви ж 11 років в шлюбі були. Невже тобі його не шкода? Так у нього ж мама нездорова і у поважному віці, раптом завтра її не стане і що, ти їх так просто залишиш? Так він же без тебе пропаде. Нехай хоч Володя (наш син) приходить допомагати.
І все в такому дусі.
Найприкріше було, що вони знали, що він покинув мене колись у такому ж стані! Але тоді всі про мене якось так швидко забули. При зустрічі ховали очі і лиш зітхали.
А я тепер і правда задумалася, що з ним стане, коли його мама відійде у інший світ. Все таки їй вже за 70.Ми вже більше ніж три роки, як розлучені і по суті – чужі одне одному люди. Але ж є те, що нас об’єднує: наш син. Можливо, заради нього варто було б зберегти родину?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
