Марина поверталася з ветеринарної клініки тихо. Дорога додому здавалася довшою, ніж зазвичай. Вона тримала переноску з Лялею, своєю маленькою подругою, і навіть не намагалася щось собі думати. Усередині стояла якась порожнеча. Лікарі сьогодні говорили спокійно, але слова здіймали в ній бурю. Вчора ще була надія, сьогодні — ні.
Це було знайоме відчуття. Майже півтора року тому вона вже проходила через щось схоже, тільки тоді мова йшла про неї саму. Спочатку припущення, потім аналізи, потім оті сухі повідомлення, які ледве можна витримати. Вона тоді ніби провалювалася кудись у холодну ніч, з якої немає виходу. Тепер же той самий холод накривав її знову, але через іншу істоту — маленьку, теплу, довірливу.
Марина так заглибилася в думки, що й не почула одразу чий це вигук:
– Рію! Рієчко, це ти?! Справді ти?!
Марина озирнулася. За нею біг чоловік, досить незграбний, у широкій куртці. Його обличчя було здивованим і схвильованим, а очі світилися так, ніби він побачив щось, на що чекав дуже довго.
Марина завмерла. Вона дивилася на хлопця й не могла зрозуміти, що відбувається. І саме в цей момент Ляля, почувши голос незнайомця, раптом заворушилася, просунула носика крізь дверцята переноски і тихенько скиглила і почала дряпати лапкою аби її випустили. Здивована Марина відчинила дверцята і Ляля зупинилася, сіла прямо на асфальт і поглянула то на чоловіка, то на Марину, наче не розуміла, що їй зараз робити.
Чоловік підійшов ближче, майже задихаючись:
– Вибачте, це… це ваша собачка?
Голос у нього тремтів. Він дивився Марині в очі так уважно, ніби хотів упевнитися, що вона його не обдурить.
– Моя, – сказала Марина, мимоволі притискаючи до себе Лялю. – Її звати Ляля. Моя найулюбленіша дівчинка. А в чому справа?
Вона хотіла запитати ще щось, але Ляля, на відміну від господині, не виглядала настороженою. Навпаки — песик кинула хвостиком і подивилася на незнайомця з таким захопленням, ніби впізнала. Марина навіть насторожилася — її маленька подруга останні тижні була млявою, не реагувала майже ні на що, а тут раптом ожила.
Чоловік опустився навпочіпки і ніжно погладив Лялю по спинці.
– Ріє… Рієчко, це ж я. Я, Назар. Ти чуєш мене? Я шукав тебе всюди. Я не зникав, не залишав, ти не думай. Я дуже хвилювався. Ти ж бігла за велосипедом, як завжди, а потім… тебе не стало. Я обернувся — тебе не було. Я тоді прочесав увесь парк, і лісосмугу, і двори. Оголошення наклеїв на кожному стовпі. Ніби у воду канула. А тут ти… ти справді ти?
Марина здивовано подивилася на хлопця. Вона знайшла Лялю більше року тому біля свого під’їзду. Та сиділа у неглибокій канавці, тремтіла, ще й лапка була травмована. Марина тоді одразу занесла її до ветклініки, а потім — додому. Назвала Лялею, бо вона була такою гарною, навіть коли була брудна, справжня леді навіть не вередувала, коли її оглядав лікар.
Ляля підняла голову, вдивлялася в обличчя Назара, ніби щось пригадавши, і раптом лизнула йому руку. Назар зітхнув і навіть засміявся від радості:
– Бачите? Вона впізнала! Це точно вона. Рієчко моя…
Потім Ляля знову відійшла до Марини і притулилася до її ноги, ніби хотіла сказати: “Я пам’ятаю, але я вже твоя”.
Назар підвів очі:
– Вона пробачила мене, але тепер вас вважає своєю. Дякую, що не залишили її тоді. Я… ох, навіть не знаю, як вам віддячити. Можна хоча б знати, як вас звати?
– Марина, – сказала вона обережно.
– Ви не заперечуєте, якщо я іноді приєднуватимусь до ваших прогулянок? Не забиратиму Лялю, звісно. Просто… хочу її бачити. Хоч інколи.
Марина не заперечила. Вони йшли разом, Ляля дрібненько бігла поруч, і розмова сама собою пливла — то про погоду, то про те, що літо цього року дивне: вранці спека, а ввечері холодно. Назар сміявся, що це скоріше схоже на квітень.
Марина мовчала більше, але посміхалася.
І раптом сама сказала:
– Ми йдемо з клініки. Лялі дуже погано. Сказали, що шансів… майже немає.
Марина відвернулася. Вона не хотіла, щоб незнайома людина бачила її сльози, але ковтати їх уже не могла.
Назар тихо поклав руку їй на плече:
– Ні. Не може бути. Я щойно її знайшов. Так не буває. Вона житиме. Я відчуваю. Маринко, правда.
Він сказав так впевнено, що Марина навіть не знайшла, що заперечити.
Для Марини Ляля була більше, ніж песик. Коли Марина тоді дізналася про свій діагноз, вона ходила, як у тумані. А потім знайшла Лялю — змучену, тремтячу, маленьку. Вона носила її на руках, лікувала лапку, годувала з долоні. А Ляля, ніби відчуваючи щось, притискалася до Марининих рук, лизала пальці й кректала, як маленька дитина. Вона щовечора вкладалася поруч, дихала теплом, а Марина ніби трохи оживала. А потім несподівано сталося те, чого ніхто не міг пояснити: аналізи Марини один за одним ставали кращими, показники нормалізувалися, а через кілька тижнів лікарі вже не знаходили нічого тривожного.
Марина тоді знала: це Ляля. Вона забрала на себе її біду. Яким чином — цьому не навчать у жодній книзі.
І тепер… ніби все повторювалося, тільки навпаки.
Назар почав приходити до Марини майже щодня. Вони гуляли з Лялею в парку, сиділи на лавці, говорили про все на світі. Ляля швидко втомлювалася, але очима ловила кожний рух Назара і Марини, ніби хотіла, щоб вони завжди були поруч. Увечері Назар приносив чай, печиво, щось для Лялі, але вона майже не їла. Лежала між ними на килимку, торкалася їх лапкою, то Марини, то Назара. Марині здавалося, що Ляля справді намагається їх якось з’єднати.
Марина пила чай, а Назар час від часу ненароком торкався її руки. Вона червоніла, але не відводила погляду. Ляля все бачила, і її очі теплішали.
Одного разу Назар поцілував Марину. Вона розгубилася:
– Можемо… просто пройтися? – прошепотіла вона, ховаючи посмішку.
Вони взялися за руки. А Ляля раптом побігла вперед так швидко, що Марина тільки вигукнула:
– Лялю, ти що?!
– Дивись! – здивувався Назар. – Вона ж бігає!
Ляля крутилася, стрибала, скакала, як цуценя. Потім підбігла й стала на задні лапки, ніби просила ще гри. Марина від сміху ледве стояла, а Назар не міг повірити очам.
Після цього вечора у Лялі з’явився апетит. А через тиждень Марина відвела її на повторні аналізи — і ветеринар навіть очима кліпав, не розуміючи, що сталося.
– Ваша собачка… здорова. Повністю.
Марина тільки стиснула переноску й стояла мовчки. Це було схоже на те, що сталося з нею самою півтора року тому.
Далі все ніби складалося само собою. Назар і Марина вже не соромилися своїх почуттів. Вони проводили вечори разом, Ляля спала поруч, дихала спокійно, як маленька добра істота, яка нарешті знайшла своє місце. Через кілька місяців Назар запропонував Марині жити разом. Невдовзі вони розписалися.
Ляля стала для них центром дому. Вона ніби розквітла. Бігала, гралася, приносила м’ячики, стрибала на диван, просила уваги. Наче знала: її місія виконана, але вона хоче побути поруч ще трохи.
А Марина іноді дивилася на неї й не знала, як пояснити такі речі словами.
Можливо, Ляля чекатиме, коли в домі з’являться маленькі босі ніжки?
Марина не намагалася давати цьому раціональні пояснення. Вона тільки знала одне: те, що сталося, змінило життя всіх трьох.
І попереду в них — довгі теплі дні, прогулянки вечірнім парком, чай на кухні, сміх Назара і лагідні очі маленької Лялі, яка ніби впевнена, що в її новій родині все буде добре.
