Лікарка так довго слухала дихання Марини, міряла тиск і рахувала пульс, що жінка почала хвилюватися:
– Щось не так? Не випишете мене сьогодні? Обіцяю, долікуюся дома, якщо що.
– З досвіду знаю, як доліковуються самі, так, що не раз усі наші зусилля на вітер, бо дома забувають про рекомендації, вважають, що хвороба відступила назавжди. Я не про вас конкретно, а взагалі, – помовчавши, лікарка додала:
– Легені вже чисті, тиск трохи підвищений, температура, бачу, в нормі, але серденько ваше калатає зачасто. Я ще вас залишила б в лікарні на день-другий. Може, ви чимось дуже схвильовані, і це є причиною прискореного серцебиття? Як ви спали?
– Добре, тільки під ранок сон тривожний приснився.
– Над снами ми не владні, вони просто відображають наші переживання, але, надіюся, що ви не вірите в сни і не тлумачите їх. Гаразд, зараз оформлю історію хвороби і випишу рецепт. Доручу нашій медсестрі, а вашій сусідці Лілі, взяти шефство над вами, – усміхнулася лікарка. – Телефонуйте рідним, щоб приїхали.
Марина почала швидко збиратися. Ні, зовсім не через те, що їй нетерпеливилося додому, що заскучала за сином Богданчиком. Причиною був її колишній чоловік Сергій, що лікується в травматології після поранення. До нього поривалася частина її душі, яка не переставала любити його, але перемагала та ображена частина, що пам’ятала про зраду.
Цієї ночі їй знову снилася свекруха, яка щось говорила їй, але Марина не могла розібрати слів. Чому вона до неї з потойбіччя приходить, чого хоче – щоб пробачила її сина?
Від сусідки Лілі, медсестри, що працює в цій лікарні, дізналася, що друга Сергієва жінка покинула його, але чи назавжди.
Якщо Марина навіть зважиться зайти в його палату, не як до колишнього, сподіваючись, що він повернеться до неї, а як до односельця, чисто з людяних мотивів, як до воїна-захисника, а там – його друга жінка.
Та й не хотілося, щоб побачив її такою блідою, виснаженою, з синюшними колами навколо очей. «А що – мені чи йому не все одно, як я виглядаю»? – зловила себе на думці.
Приїхав тато. Марина думала, чи казати йому про пораненого Сергія, чи ні, чи залишити все, як є, вдавати, що нічого не сталося.
Тато ще почне філософствувати: який би не був зять для мене, а для тебе чоловік, але ж Сергій – батько твоєї дитини, тож зайди, привітайся, запитай, чого потребує, корона з твоєї голови не впаде. Ні, не буде вона татові нічого казати, має сама добре все обдумати.
Але по дорозі додому тато сам розпочав розмову:
– Доню, хочу з тобою серйозно поговорити.
– Тату, – здогадавшись, про що йтиметься, мовила Марина, – не треба, дивись на дорогу, дома поговоримо.
– О-о, ти вже все знаєш. Ліля сказала?
– А хто ж іще?
– Тим краще. За дорогу не переживай, їхатиму повільно. А ти слухай, і роби висновок, і знай, що я нічого тобі не раджу, нічого від тебе не вимагаю і ні про що не прошу.
– Добре, слухаю уважно.
– А почати хочу з твоїх заручин. Кілька днів перед цим я випадково почув, зверни увагу, ніхто мені не доніс, не перекрутив почуте, словом, я своїми вухами почув, як Галина Сергіївна зі своїми подружками важко зітхала, що син вирішив одружитися, а ще міг би погуляти, а дівчина занадто спокійна і повільна, та ще й студентка, але тато збудував хату, то хоч буде де молодим жити.
– То, виходить, Сергій одружився на хаті, – гірко посміхнулася Марина, – чому ж ти мені нічого не сказав?
– А звідки ж я знав думку самого Сергія? Тому на заручинах, навіть несподівано для твоєї мами, сказав, що молодим віддаємо стару хату, вона добротна, з часом можна поміняти вікна й перекрити дах.
– Тобто ти влаштував Сергієві перевірку? – іронічно запитала Марина.
– Доню, думай, як хочеш, я був радий, що Сергій це сприйняв нормально, на відміну від мами. Я спостерігав за її реакцією, чекав, що вона щось скаже, але Сергіївна ні пари з уст, проте я відчув, що їй то дуже не сподобалося.
– Хіба їй було не все одно? Ми ж від неї нічого не вимагали? – задумалася Марина.
– Чому тоді життя ваше скаламутила? – запитанням на запитання відповів батько. – Бо звикла, що всі їй, молодій вдові, зобов’язані: у школі – якнайбільше уроків, із сільської ради та з району – допомога, оббивала пороги за рекомендаціями, аби її діти навчалися на бюджеті.
– Тату, вона ж для дітей старалася, – дочка намагалася виправдати свекруху, – не для себе.
– А чим доньчині свекри їй не догодили? Чому молоді в Польщі залишитися вирішили?
– Звідки я знаю.
– А я знаю, – продовжував батько, – бо її сват сам мені казав, що сваха постійно йому на мізки капала: допоможіть синові, бо він ще не вміє добре косити, не встигає дров нарубати… А так як їй треба все і зразу, то хай молоді до Польщі на заробітки їдуть, щоб хату газифікувати чи машину придбати. Ще довірив мені таємницю: молодята поки що не признаються свасі, що вирішили назавжди оселитися в Польщі.
Деякий час їхали мовчки. А далі тато продовжував свою сповідь:
– Ти тоді вже зустрічалася з Сергієм, йшло до весілля. Ми з мамою вирішили: після одруження житимете в новій хаті. Переживали, що як сваха дізнається про рішення доньки, буде вас тягти до неї жити, мовляв, дома потрібна чоловіча рука, то хто ж, як не син, допоможе.
– Тату, я не претендувала на нову хату, підростає молодша сестричка. Як вийде заміж, залишиться з вами жити. А мені, як старшій, судилося в невістках. Та й ви ще з мамою такі молоді, наробилися коло будови, то заслужили.
– Ні, Маринко, не в тому річ, Даринка ще школярка, різниця між вами – десять років. Здоров’я мені дозволяє, встиг би я й для Даринки щось зробити, принаймні прибудову до старої хати, щоб як вийде заміж, молоді мали де жити.
– Тату, до чого тепер ця розмова – я не розумію, – у татових словах молода жінка не знайшла відповіді, як їй бути з Сергієм.
– Дослухай до кінця. Після вашого весілля я планував навести лад у новій хаті і запропонувати вам туди перебратися. Мама повчала тебе, як жити в злагоді зі свекрухою, робити їй подарунки. Коли ми всією сім’єю прийшли до неї на день народження, і ти звернулася до неї «мамо», вона що сказала?
– Та пам’ятаю: я – мама для доньки, для тебе – Галина Сергіївна. Ну й що?
– Та нічого. Нашою хатою вона була незадоволена: це вже застаріле, а це треба осучаснити, а таке модне придбати, але за кошти свата, – виливав чоловік свої жалі. – У свою двоповерхову хату, що збудував її чоловік, Царство йому Небесне, приймати вас не планувала, бо то для старшої доньки, коли та повернеться з Польщі.
– Вона така, Галина Сергіївна, вимоглива до всіх була. Недарма ж крутилася, стільки всього надбала.
– Але ваші непорозуміння з Сергієм уже почалися, твоя свекруха, дізнавшись, що донька не повернеться в Україну, почала тягти вас до себе. Ми не втручалися, але були раді, коли ти відмовилася, бо вже тоді поширювалися чутки про стосунки Сергія з іншою. Згодом виявилося, що то не просто плітки. Якийсь час Сергіївна не могла нахвалитися новою невісткою: всяка робота просто горить у неї в руках, скільки насіяла-насадила, а як смачно напекла-наварила… А потім раптом настав кінець тим вихвалянням. Якщо хтось і питав – Сергіївна мов води в рот набрала. Нова невістка скоро п’ятами накивала.
– Тату, вона вже на правді, то ж або добре, або ніяк. Навіщо ти про все це згадуєш?
– Бо здогадуюся про твої сумніви щодо Сергія: повертатися до нього чи ні, звісно, якщо сам запропонує. Навіть якщо й нема на світі його мами, то є друга свекруха – його старша сестра. А яблуко від яблуні навряд чи далеко відкотиться. Коли ви ще жили з Сергієм, вона підспівувала матері, то й з Польщі діставатиме. Якщо він кликатиме тебе до своєї хати, я б на твоєму місці добре подумав. Хто зрадив раз – де гарантія, що не зрадить удруге. Погодиться зійтися з тобою – живіть у новій хаті. Я також не проти, щоб у мого внука був тато.
– Свекруха мені вже дві ночі підряд сниться, – несподівано заплакала Марина і розповіла татові про сни.
– Донечко, не переймайся, можливо, вона кається на тому світі, помолися, поїдемо на її могилу, засвітимо свічку, дамо священнику «за упокій» – і перестане тебе тривожити, – зупинивши авто, заспокоював тато її, як маленьку дитину. – Ми з мамою, до речі, на похороні були. Коли виходили з цвинтаря, хотіли підійти до Сергія(він ледве тримався на милицях) і сестри, щоб висловити співчуття, але ті подивилися на нас таким холодним і здивованим поглядом, мовляв, а ці, чужі, чого тут, що ми просто швидко відійшли, щоб не бути на поминках.
– Тату, я могла піти до нього в палату, але не пішла. Якби він знав, що я знаходжуся поверхом нижче, можливо, зайшов би, зробив би крок назустріч, запропонував би почати все з чистого аркуша…
– Та я не готова прийняти якесь остаточне рішення. Ніби все вирішую сама, але іноді хотілося б почути думки незнайомих людей.
