У мене й справді четверо дітей, яких я з чоловіком на ноги ставила, працювали ми важко, тепер пожинаю всі наслідки того гарування і в свої шістдесят вісім років таки надіюся на допомогу від дітей.
Моя ж сусідка Марина все життя була легонько, як то кажуть. А чому б не легонько, коли батько її був агрономом, мати біля хати і неї, випестили її, не одне порося з ферми пішло на її навчання, а скільки пішло аби вона в інституті лишилася.
Марина не була ні відмінницею, ні розумницею, повірте, я вже її добре знала, звичайна. Проте, доля дала їй широку дорогу, вірніше, батьки, а мені ніхто нічого не дав.
Хоч я й гарно вчилася, але батьки не мали грошей мене вчити в місті, тому я пішла в профтехучилище на маляра-штукатура і отак все село наше знає мої руки, бо я не одну хату малювала та робила набризк, хоч так калимила, щоб дітям відкладати на навчання. Чоловік мій так само працював важко на фермі. Бо хоч тракторист, але треба й накидати на кузов і скидати, комусь привезти і помогти, то й тобі поможуть.
Марина ж заміж не виходила, а жила отак при тому інституті, а далі десь вже почала трохи виїжджати за кордон і тут почалося оте пишання, яке й до тепер не може скінчитися. Бачте, вона пів світу обїздила і має дуже багато емоцій і спогадів. Та я не заперечую, але з ким ти ті спогади маєш? З ким ти ту подію згадаєш?
Не знаю, але для мене рівноцінно, що ми везли сіно і перевернули в потоці, а потім купалися в ньому та сміялися, ніж Маринина фотографія, як вона коло Ейфелевої вежі сфотографувалася і дуже переживала аби фотоапарат не привласнили.
Вона вернулася в Україну після кількох років на заробітках, бо таки пенсії їй не вистачило б прожити так, як вона того хоче, а хоче вона ні від кого не залежати.
– Я собі заробила на доглядальницю, Маріє, – каже вона мені, – А ти собі в дітей заробила на догляд? Дивися, бо чоловіка твого вже нема, а діти хтозна де, мусиш лиш в вікно виглядати та на їхню милість сподіватися.
– Чого на милість, – кажу я їй, – Ось ти теж в батьківську хату прийшла, то не милість вони тобі зробили, коли її будували?
– Ти це не рівняй, бо я нині тут, а завтра в місті, захочу, то щось одне продам. А ти звідки матимеш гроші на життя? До пенсії доробилася і дуже вона в тебе висока?
– А я на то впливала, яка у мене пенсія буде?
– А чого ж не впливала, коли на таку роботу погоджувалася?
Як добре так казати, що я сама все вирішувала. Але як у мене діти були один за другим, як я не мала сили на нову освіту чи професію, то теж я це вибирала? Не хочу з нею погоджуватися, а перечитися й сенсу нема, бо вона такий має язик, що в будь-чому переконає. Але я хочу інше сказати – не так важливо, яка ти птиця, а з якого ти ще гнізда вилетіла. Бо як тебе в житті нічого, крім власної персони не турбувало – то одне, а як ти ще мала й гніздо собі вити, і пташенят виводити, то геть інше.
Хай мої діти мене не часто відвідують, але я розумію, що їм зараз важко, як і всім нам. Я мама і я розумію це, а Марина розуміє лиш те, хто прибіжить за першим помахом євро. Вона заробляла лиш на себе, а я на всіх і не вважаю себе біднячкою. Хіба не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота