fbpx
Історії з життя
Марина якраз вернулася від доньок, і хоч на носі свята, але там більше бути не захотіла

Доньки вмовляли лишитися, але вона не бачила сенсу в тому.

За її відсутності, сусідка дивилася за курми та котом, тому вона неспішно почала готувати для них поживу. Праця відволікала, але думками вона була біля своїх дітей.

Спочатку вона поїхала до Марти в Хмельницький. Добре виховала вона свою доньку – та тримала велику господарку, пекла і варила та пригощала свої двох дітей і онуків. Життя в її хаті кипіло і не згасало, вона за роботою не мала коли й з матір’ю переговорити.

– Мамо, а що говорити? Ви здорові? Доїхали добре? Ситі? Дивіться телевізор та не трудіться мені тут, відпочиньте.

Марина тішилася, що всі гуртом господарюють, а не вона сама, що й діти, й онуки знають, що матері в певний день треба допомогти, бо треба город копати, чи овець стригти. Коли зазбиралася додому, то Марта й схопилася:

– Та куди ви так рано? Що вам у мене погано?

– Ні, доню, я рада, що у тебе все добре і тебе благословляю. Я ще до Мар’яни поїду, бо вона в місті та може, їй сумно.

Мар’яна жила в місті, в Тернополі, але теж мала багато клопоту: прийде з роботи та поки в магазин, поки в серіал, далі в телефон, далі подзвонити дітям, посюсюкати з онучкою. Переговорити з подругами та домовитися про зустріч.

Від такої навали інформації, кольору і гучності у Марини заболіла голова, їй здавалося, що вона перестала себе чути, оглухла. Через весь цей гамір Мар’яна розказувала, яка вона рада бачити маму. Он завтра вони підуть по магазинах і куплять їй якусь зручну одежину, зроблять зачіску, буде гуляти вуличками міста та пити каву.

– Мар’янцю, я каву не п’ю, мені б молочка…

– Тут його повно – будете ходити на базар і купувати.

Марина уявила, що живе в цьому гаморі і, може, навчиться, сама на телефоні до Марти дзвонити та до онуків і правнуків.

Вона через кілька днів поїхала додому в село і з радістю вдихнула повітря та пошкандибала зі своєю сумкою додому.

Тепер сиділа біля вікна і дивилася на свою стару яблуню, яка так щедро зродила восени. Вона роздала яблука всім сусідам, а діти брати не захотіли. Марта сказала, що у неї своїх яблук повно, то вона не планує в таку далечінь тягнути ще й яблука, а Мар’яна сказала, що вони малі і шкірка тверда, а в магазині великі, солодкі і дешеві.
До кімнати зайшла сусідка Люба, яка дивилася за господаркою.

– Всі кури на місці і кіт ситий. Ви чого так рано?

– Нікому мене не треба, Любцю, навіть, дітям…

– Та що ви таке кажете…

– То правда. Ніхто з них не сумував за домом, розумієш? Ніхто. Їхній дім вже не тут.

– То ви просто засмучені, не на те сподівалися…

– О, ні… Я добре бачу, коли людина тужить за домом, а вони не тужать. Їй добре там, де вони є і слава Богу. Так що, Любко, мусиш мене на старості заходити, а я тобі перепишу хату.

– Та ви що!

– Ні, не говори. Праця має бути винагороджена. А я буду спокійна, коли мою яблуньку будуть любити так, як її люблю я.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page