fbpx
Історії з життя
Маринка тихцем вийшла з хати, похапцем поглянула на годинник – встигає. Озирнулась мов злодюжка довкола, швиденько перехрестила хату і побігла на рейсовий автобус. У будинку спала її мама. Маринка знала, що навряд побачить її ще живою, але інакше вчинити просто не могла. «Скільки сусідів поруч, невже ніхто бабку не догляне» думала заспокоюючи свою совість

Маринка тихцем вийшла з хати, похапцем поглянула на годинник – встигає. Озирнулась мов злодюжка довкола, швиденько перехрестила хату і побігла на рейсовий автобус. У будинку спала її мама. Маринка знала, що навряд побачить її ще живою, але інакше вчинити просто не могла. «Скільки сусідів поруч, невже ніхто бабку не догляне» думала заспокоюючи свою совість.

Куняючи на своєму сидінні згадувала останні десять років. Кому розповісти – не повірять. Скільки всього пережила, скільки здоров’я поклала на порятунок матері, а все навіщо. Аби привезти і просто залишити.

Сиділа в автобусі і раділа тиші. Сльози котились по щоках. Вона знала, що вчинила дуже погано і нема їй прощення, але інакше її життя буде зруйновано безповоротно.

Десять років тому забрала Маринка свою маму до себе. Вона пізня дитина і у свої двадцять п’ять мала семидесятирічну неньку. Недуги обсіли її маму з усіх боків, справлятись одній у селі було вкрай важко. Маринка мала дуже і дуже доброго і хорошого чоловіка – він сам запропонував забрати неньку до них у квартиру. Не знав, що то буде, сердешний.

Спочатку жінка була тихше води нижче трави. Сиділа собі на кухні, або перед телевізором, але уже через рік почалось щось неймовірне. Щоденні непорозуміння і розмови на підвищених тонах. Маринчина мама влаштовувала мерзенні сцени. Чомусь незлюбила зятя. Говорила в очі і позаочі таке, що здорова людина ніколи не скаже. Коли в молодій сім’ї з’явився первісток ввесь час нашіптувала донці про уявні зради її чоловіка. Терпіли. Бо то ж мама.

Урешті старенька змінила пластинку і взялась за Маринку. Борщ не такий, суп не хочу, дай щось інше. Маринка плакала, благала маму заспокоїтись, та де там. Її завше добрий і чуйний чоловік змінився до невпізнання, дитина і та спокою в домі ніколи не бачила.

Останньою краплею стало те, що Маринин чоловік почав залишатись на ніч у брата.

— Я не хочу повертатись у наш дім. – сказав відверто, – Я кохаю тебе, Маринко, але так жити більше просто не можу.

Мама давно просила Маринку відвідати її стару хату. Того дня своїми причіпками вона так дістала доньку, що та мовила стиха:

— Беріть, мамо найнеобхідніше. Поїдемо у село.

∗ ∗ ∗

Повернувшись додому зателефонувала голові села, пояснила, що ні жити, ні доглядати за мамою не зможе, а віддавати у притулок рука не підіймається. Просила, аби знайшов добрих людей які б догледіли стареньку за спадок. Домовившись про все вимкнула телефон і викинула сім карту у смітник – аби більше не чути материн голос. Роззирнулась довкола і здається, вперше за десять років засміялась. Нарешті її життя належить лише їй.

Автор Анна К.

Головне фото – firestock.

Спеціально для intermarium.news. Передрук без згоди автора – заборонено.

facebook