Олеся
Олеся давно знала, що мама Марія, то не її рідна мама. Коли Олеся мала йти у перший клас, мама з татом розповіли їй правду. Пояснили це так: “Ти, донечко, вже йдеш до школи, отже вже доросла. А серед дітей, у школі усяке може трапитися, хтось може образити, сказавши, що ти нам не рідна. Ми не хочемо, щоб ти хвилювалася від цього, через чужі розмови, тому й кажемо тобі це самі”. І мама з татом розповіли їй, що сім років тому, на другий день після її народження, рідна мати покинула її, написавши відмову.
Марія на той час працювала там медсестрою і вирішила забрати дівчинку до себе. Своїх дітей у них з чоловіком не було, а тому пестили і голубили Олесю, наче рідну. Зараз Олесі вісімнадцять і, згадуючи ту розмову, пам’ятає, що тоді у неї лише трішки швидше забилося серце, і вона спитала: “Мамо, тату, а ви не віддасте мене? Ну, отій тьоті, що покинула мене тоді? Не віддавайте, будь ласка”. “Ну що ти, донечко, ти ж наша рідна, не бійся”.
За матеріалами – “Є”.
А тепер? Чи хотіла Олеся побачитися із матір’ю? Це запитання виникло тому, що мама сказала, що ця жінка живе од них недалеко і запропонувала запросити її у гості.
В той день Олеся, звичайно ж, хвилювалася. Проте, коли до їхнього двору під’їхала машина і з неї вийшла жінка з чоловіком і маленьким хлопчиком на руках, хвилювання її в мить зникло. Вона ввічливо запросила їх у дім. Сидячи навпроти за столом, жінки уважно разглядали одна одну. У Ніни, так звали Олесину матір, трішки тремтіли руки. Дивно було, але Олеся не відчувала жодних почуттів до цієї жінки. Її огорнув спокій. Трішки посидівши за столом, Ніна вийшла з кімнати, а мама підійшла до Олесі і сказала, що Ніна просить її вийти, щоб поговорити віч-на-віч.
Олеся стояла перед Ніною і слухала, а та, щось говорила про свою молодість, про помилку, про те, що шкодує.
– Може, якось приїдеш до нас у гості?
– У гості? Дякую.
І знову жодних емоцій. Вони з’явилися тільки увечері, коли вона залишилася з матір’ю, вона злякалася, що батьки віддадуть її отій незнайомій жінці. І Олеся кинулася до мами із благаннями, щоб її не віддавали
– Кому, дитинко, кому не віддавати?
– Та тій Ніні!
– Ну що ти, донечко моя, як ми можемо тебе віддати, рідну нашу дівчинку?
– Мамо, саме ти для мене найрідніша та найдорожча.
Сашко
Дитину знайшли на смітнику. Вона була кволою і зовсім крихітною. Після лікарні був дитячий будинок, а через кілька місяців хлопчика всиновили гарні люди. До трьох років батьки Сашка не знали спокою: дитина постійно нездужала. Та любов і турбота батьків перемогли усе. Сашко одужав, став міцним і здоровим хлопчиком, а коли йому виповнилося десять років, батьки вирішили розповісти йому правду. Той мовчки вислухав і запитав: “А чи можна знайти мою рідну маму?”. “Синочку, ми не знаємо, хто вона, де її шукати та й навіщо, але якщо ти забажаєш, ми спробуємо її розшукати”.
Звісно ж, батькам було прикро, адже вони так любили свого Сашка. Та що ж поробиш. Зрештою, та розмова з часом забулася: школа, спорт, репетитори — ніколи було. Ось Сашко уже став студентом. У родині панував спокій, проте, батьки все ж не забули про ту розмову і почали розшукувати матір. І знайшли. Тоді, уже двадцятирічного сина запитали, чи бажає він із нею зустрітися. “Давайте адресу”, – відказав Сашко. – Вона ж мені життя дала, вона моя рідна. А ви гарні люди та все ж чужі”.
І хлопець поїхав. Що пережили у той момент батьки, того жодними словами і не переказати. А Сашко в цей час з радістю в серці, з бажанням якнайскоріше побачитися з рідною матір’ю, їхав потягом. Знайшов дім з високим парканом та охороню. Попросив покликати хазяйку будинку, назвавшись її сином. “Та у неї з роду-віку ніяких дітей не було. Іди, хлопче, краще звідси”. “І все ж, ви їй хоч зателефонуйте, – просив охоронця”.
Вона все ж вийшла. Та ні в дім, ні навіть на подвір’я його не впустила. І запитала: “Чого тобі? Так я і думала, що колись ти з’явишся, бо знала, що живий. Грошей хочеш? Не дам. Чи гадаєш буду перед тобою виправдовуватися? Ні! Пішов геть звідси! Ще раз побачу тебе тут, собак спущу!”.
— Мамо, послухай, я не про гроші, я просто хотів до тебе, до рідної мами.
— Ніяка я тобі не мама! Чути навіть цього слова не хочу. Пішов геть від мене.
У вухах Сашка ще довго лунало оте голосне “геть”. І було дуже важко. Сидів у купе і згадував… дотик теплих маминих рук, колискову, ніжні поцілунки, якими щоранку його будили, як хвилювалися батьки, коли він вступав до університету, як весело потім утрьох святкували. І йому ніхто не потрібен, крім них, його мами і тата. Лише вони! Що ж він накоїв! Як міг сказати, що вона дала йому життя. Насправді ж життя дали йому вони, його найрідніші, найкращі у світі батьки.
… Відчинив двері до квартири і тут же побачив заплакані очі мами. “Мамочко рідна, ніколи, ніколи я не покину вас. Пробачте мене, будь ласка”. Так закінчилася ця історія. Щоправда, ще був криз у батька і довгі ночі біля його ліжка.
Хто зрадить хоч раз, той зрадить і вдруге. Краще любити тих, хто любить тебе.
Автор – Анфія ПЕТРОВСЬКА.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
