fbpx
Історії з життя
Матір, яка колись залишила, все ж вийшла. Та ні в дім, ні навіть на подвір’я його не впустила. І запитала: “Чого тобі? Так я і думала, що колись ти з’явишся, бо знала, що живий. Грошей хочеш? Не дам. Чи гадаєш буду перед тобою виправдовуватися? Ні! Пішов геть звідси! Ще раз побачу тебе тут, собак спущу!”

Олеся

Олеся давно знала, що мама Марія, то не її рідна мама. Коли Олеся мала йти у перший клас, мама з татом розповіли їй правду. Пояснили це так: “Ти, донечко, вже йдеш до школи, отже вже доросла. А серед дітей, у школі усяке може трапитися, хтось може образити, сказавши, що ти нам не рідна. Ми не хочемо, щоб ти хвилювалася від цього, через чужі розмови, тому й кажемо тобі це самі”. І мама з татом розповіли їй, що сім років тому, на другий день після її народження, рідна мати покинула її, написавши відмову.

Марія на той час працювала там медсестрою і вирішила забрати дівчинку до себе. Своїх дітей у них з чоловіком не було, а тому пестили і голубили Олесю, наче рідну. Зараз Олесі вісімнадцять і, згадуючи ту розмову, пам’ятає, що тоді у неї лише трішки швидше забилося серце, і вона спитала: “Мамо, тату, а ви не віддасте мене? Ну, отій тьоті, що покинула мене тоді? Не віддавайте, будь ласка”. “Ну що ти, донечко, ти ж наша рідна, не бійся”.

За матеріалами – “Є”.

А тепер? Чи хотіла Олеся побачитися із матір’ю? Це запитання виникло тому, що мама сказала, що ця жінка живе од них недалеко і запропонувала запросити її у гості.

В той день Олеся, звичайно ж, хвилювалася. Проте, коли до їхнього двору під’їхала машина і з неї вийшла жінка з чоловіком і маленьким хлопчиком на руках, хвилювання її в мить зникло. Вона ввічливо запросила їх у дім. Сидячи навпроти за столом, жінки уважно разглядали одна одну. У Ніни, так звали Олесину матір, трішки тремтіли руки. Дивно було, але Олеся не відчувала жодних почуттів до цієї жінки. Її огорнув спокій. Трішки посидівши за столом, Ніна вийшла з кімнати, а мама підійшла до Олесі і сказала, що Ніна просить її вийти, щоб поговорити віч-на-віч.

Олеся стояла перед Ніною і слухала, а та, щось говорила про свою молодість, про помилку, про те, що шкодує.

– Може, якось приїдеш до нас у гості?

– У гості? Дякую.

І знову жодних емоцій. Вони з’явилися тільки увечері, коли вона залишилася з матір’ю, вона злякалася, що батьки віддадуть її отій незнайомій жінці. І Олеся кинулася до мами із благаннями, щоб її не віддавали

– Кому, дитинко, кому не віддавати?

– Та тій Ніні!

– Ну що ти, донечко моя, як ми можемо тебе віддати, рідну нашу дівчинку?

– Мамо, саме ти для мене найрідніша та найдорожча.

Сашко

Дитину знайшли на смітнику. Вона була кволою і зовсім крихітною. Після лікарні був дитячий будинок, а через кілька місяців хлопчика всиновили гарні люди. До трьох років батьки Сашка не знали спокою: дитина постійно нездужала. Та любов і турбота батьків перемогли усе. Сашко одужав, став міцним і здоровим хлопчиком, а коли йому виповнилося десять років, батьки вирішили розповісти йому правду. Той мовчки вислухав і запитав: “А чи можна знайти мою рідну маму?”. “Синочку, ми не знаємо, хто вона, де її шукати та й навіщо, але якщо ти забажаєш, ми спробуємо її розшукати”.

Звісно ж, батькам було прикро, адже вони так любили свого Сашка. Та що ж поробиш. Зрештою, та розмова з часом забулася: школа, спорт, репетитори — ніколи було. Ось Сашко уже став студентом. У родині панував спокій, проте, батьки все ж не забули про ту розмову і почали розшукувати матір. І знайшли. Тоді, уже двадцятирічного сина запитали, чи бажає він із нею зустрітися. “Давайте адресу”, – відказав Сашко. – Вона ж мені життя дала, вона моя рідна. А ви гарні люди та все ж чужі”.

І хлопець поїхав. Що пережили у той момент батьки, того жодними словами і не переказати. А Сашко в цей час з радістю в серці, з бажанням якнайскоріше побачитися з рідною матір’ю, їхав потягом. Знайшов дім з високим парканом та охороню. Попросив покликати хазяйку будинку, назвавшись її сином. “Та у неї з роду-віку ніяких дітей не було. Іди, хлопче, краще звідси”. “І все ж, ви їй хоч зателефонуйте, – просив охоронця”.

Вона все ж вийшла. Та ні в дім, ні навіть на подвір’я його не впустила. І запитала: “Чого тобі? Так я і думала, що колись ти з’явишся, бо знала, що живий. Грошей хочеш? Не дам. Чи гадаєш буду перед тобою виправдовуватися? Ні! Пішов геть звідси! Ще раз побачу тебе тут, собак спущу!”.

— Мамо, послухай, я не про гроші, я просто хотів до тебе, до рідної мами.

— Ніяка я тобі не мама! Чути навіть цього слова не хочу. Пішов геть від мене.

У вухах Сашка ще довго лунало оте голосне “геть”. І було дуже важко. Сидів у купе і згадував… дотик теплих маминих рук, колискову, ніжні поцілунки, якими щоранку його будили, як хвилювалися батьки, коли він вступав до університету, як весело потім утрьох святкували. І йому ніхто не потрібен, крім них, його мами і тата. Лише вони! Що ж він накоїв! Як міг сказати, що вона дала йому життя. Насправді ж життя дали йому вони, його найрідніші, найкращі у світі батьки.

… Відчинив двері до квартири і тут же побачив заплакані очі мами. “Мамочко рідна, ніколи, ніколи я не покину вас. Пробачте мене, будь ласка”. Так закінчилася ця історія. Щоправда, ще був криз у батька і довгі ночі біля його ліжка.

Хто зрадить хоч раз, той зрадить і вдруге. Краще любити тих, хто любить тебе.

Автор – Анфія ПЕТРОВСЬКА.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook