– Матусю, я все вирішив остаточно, – голос мого сина лунав твердо, але в ньому відчувалася якась дивна впевненість, що аж лякала. – Я не повернуся до Німеччини. Я залишаюся тут, з Оленою. Ми будемо разом, і я хочу, щоб ви це прийняли.

Я стояла в кухні, тримаючи чашку з чаєм, і від його слів у мене все всередині стиснулося. Як же так? Ще вчора він розповідав про свої плани, про навчання за кордоном, про ту дівчину, яку кохає всією душею. А тепер… ця Олена, наша сусідка, про яку в місті шепочуться всіляке.

– Синку, – ледве змогла вимовити я, намагаючись тримати голос спокійним, – ти ж сам казав, що Марта – твоє щастя. Вона чекає на тебе, дзвонить щодня, турбується. А ця… Олена… Ти впевнений, що це не просто порив? Ти ж знаєш, яка в неї репутація. Люди кажуть…

– Люди кажуть багато чого! – перебив він різко, очі його блиснули. – Вони пліткують, бо заздрять! Олена – особлива, вона розуміє мене краще, ніж будь-хто. Марта… вона гарна, розумна, але з Оленою я відчуваю себе живим по-справжньому. Я не поїду назад. І прошу вас не втручатися.

Він повернувся і пішов до дверей, а я залишилася стояти, відчуваючи, як сльози котяться по щоках. Як же могло статися, що мій хлопчик, якого ми з чоловіком виростили з такою любов’ю, раптом обирає шлях, який може зруйнувати все його майбутнє?

Все почалося багато років тому, коли я вперше відчула себе матір’ю. Мені було вже за тридцять п’ять, коли нарешті сталося те, про що ми з чоловіком мріяли роками.

Ми пройшли стільки спроб, стільки надій і розчарувань, що вже майже змирилися з думкою про життя вдвох. Але доля подарувала нам диво – нашого сина Богдана.

З того моменту наше життя наповнилося сенсом. Ми оточували його турботою, теплом, робили все, щоб він ріс щасливим і впевненим у собі. Кожного дня ми дякували за цю радість.

Богдан ріс допитливим і слухняним хлопчиком. Він завжди радів нашим спільним прогулянкам, любив слухати батькові розповіді про подорожі, а мені допомагав на кухні, навіть якщо це було просто перемішувати салат.

У школі він навчався на відмінно, вчителі хвалили його за старанність. Він відвідував секцію плавання, де досягав добрих результатів, і ще з дитинства цікавився іноземними мовами – спочатку англійською, а потім німецькою.

Ми з чоловіком пишалися кожним його досягненням, підтримували в усьому.

– Мамо, дивись, я вже можу прочитати цілу сторінку німецькою! – казав він мені одного вечора, тримаючи в руках підручник.

– Молодець, мій розумнику! – відповідала я, обіймаючи його. – Ти станеш великим спеціалістом, поїдеш у світ і досягнеш усього, про що мрієш.

Він посміхався тією щирою дитячою посмішкою, і я вірила, що попереду в нього тільки найкраще.

Після школи Богдан сам склав іспити і вступив до престижного університету в Києві. Ми були в захваті від його самостійності. А через рік сталося щось неймовірне – його відібрали для програми обміну і перевели на навчання до Німеччини.

Це була велика можливість, про яку мріють тисячі студентів.

– Тату, мамо, я лечу! – кричав він по телефону, коли отримав підтвердження. – Це шанс на нове життя!

Ми з чоловіком обіймалися від радості. Наш син летить у великий світ, де на нього чекає успіх.

Коли Богдан оселився в Німеччині, ми регулярно спілкувалися. Він розповідав про лекції, про нових друзів, про те, як вивчає спеціальність і вже думає про майбутню кар’єру.

А одного разу його голос по телефону став особливо теплим.

– Мамо, в мене є новина, – сказав він. – Я познайомився з дівчиною. Її звати Марта. Вона з Польщі, але вчиться тут. Вона така добра, розумна, ми багато часу проводимо разом.

– Ой, синку, як я рада за тебе! – відповіла я щиро. – Розкажи про неї детальніше. Яка вона?
Він розповідав годинами: про їхні прогулянки парками, про спільні вечері, про те, як вона підтримує його в навчанні. Ми з чоловіком не натішимось –наш Богдан не тільки успішний, а й закоханий по-справжньому.

– Хочеться, щоб ти був щасливим у всьому, – казав батько. – Кар’єра – це важливо, але сім’я – це основа.

Через деякий час Богдан подзвонив і сказав, що планує одружитися з Мартою і хоче приїхати додому, щоб ми познайомилися.

– Мамо, я хочу, щоб ви її полюбили так само, як я, – говорив він.

Моє серце сповнилося радості. Я вже уявляла, як зустріну невістку, як ми сидітимемо за столом, сміятимемося, плануватимемо майбутнє.
Але коли Богдан прилетів, Марти з ним не було.

– Вона не змогла, мамо, – пояснив він сумно. – У неї сімейні обставини, батько захворів, їй треба бути поруч.

– Шкода, звичайно, – сказала я. – Але головне, що ти тут. Розкажи все!

Ми провели чудові дні разом. Готували улюблені страви, гуляли містом, згадували дитинство. Богдан розповідав про Німеччину, показував фото.

– Марта передає привіт, – казав він. – Вона дуже шкодує, що не приїхала.

А потім він сказав, що хоче зустрітися зі старими друзями.

– Звичайно, іди, – погодилася я. – Ти ж давно не бачився з хлопцями.

Знала б я, як це обернеться…

Через кілька днів Богдан прийшов додому серйозний і сів навпроти нас з чоловіком.

– Тату, мамо, я повинен вам сказати, – почав він. – Я передумав щодо весілля з Мартою. Я… закохався в іншу.

Ми з чоловіком переглянулися.

– Як це в іншу? – запитав батько спокійно. – Ти ж казав, що Марта – твоя доля.

– Була… Але тепер я зрозумів, що помилявся. Це Олена, наша сусідка. Ми зустрілися на тій зустрічі з друзями, і… все змінилося.

Олена… Я відчула, як серце пропустило удар. Ця дівчина з будинку навпроти, про яку в нашому районі ходять різні чутки. Кажуть, вона любить увагу чоловіків, часто змінює компанію, живе яскраво і безтурботно. Ніякої стабільності, ніяких серйозних планів.

– Синку, – сказала я обережно, – ти впевнений? Олена… вона ж не така, як Марта. Марта – серйозна дівчина, з освітою, з планами. А Олена…

– Мамо, не суди її за чутками! – перебив Богдан. – Ти її майже не знаєш. Вона весела, вільна, з нею я відчуваю себе собою. Марта завжди про кар’єру, про майбутнє, а Олена живе тут і зараз.

Чоловік спробував говорити спокійно:

– Богдане, подумай про своє навчання. Ти ж на півдорозі до диплома в Німеччині. Там перспективи, робота, все, про що ти мріяв.

– Я не повернуся, – відповів син твердо. – Я залишаюся тут. З Оленою ми будемо щасливі по-своєму.

Ми намагалися переконати його тієї ночі.

– Синку, це ж не жарти, – казала я зі сльозами. – Ти можеш втратити все, що будував роками.

– Мамо, щастя не в дипломах і кар’єрі, – відповідав він. – Я дорослий, сам вирішую.

Наступного дня він зібрав речі і поїхав до неї.

Ми з чоловіком сиділи за столом, не знаючи, що робити.

– Як же так, – шепотіла я. – Наш хлопчик… Він завжди був таким розумним.

– Мабуть, ця Олена вміє зачаровувати, – зітхнув чоловік. – Але ми не можемо змусити його.

Тим часом Марта дзвонила майже щодня по відеозв’язку.

– Пані Маріє, добрий день, – казала вона тихим голосом. – Богдан не відповідає. Що сталося? Він у вас?

Я не знала, що сказати. Серце розривалося.

– Марто, дитя, – відповідала я. – Він… він зараз у своїх справах. Поговори з ним сама, коли зможеш.

Але він не брав трубку.

Олена ж, здається, раділа перемозі. Одного разу ми зустрілися біля під’їзду.

– Добрий день, тітко Маріє, – сказала вона солодко. – Богдан просив передати, що в нього все добре.

– Олено, – набралася я духу, – чому ти це робиш? Він мав гарне майбутнє, кохану дівчину…

Вона посміхнулася самовдоволено.

– А хіба я винна, що він обрав мене? Він сам прийшов. Я нікого не тримала силою. Він каже, що з Мартою йому було нудно, все про роботу та плани. А зі мною – весело, легко. Чоловіки люблять таке.

Її слова вразили мене. Яка ж вона егоїстична – думає тільки про себе, про свою розвагу, не дбає про те, що руйнує чиєсь життя.

– Ти ж розумієш, що він кидає все заради тебе? – запитала я.

– Ну і що? – відповіла вона недбало. – Якщо кохає – значить, варте того. А Марта… вона знайде іншого. Такі, як вона, завжди в порядку.

Вона пішла, а я стояла приголомшена. Як можна бути такою байдужою до чужого щастя?

Богдан іноді дзвонив нам, але розмови були короткими.

– Мамо, не турбуйся, – казав він. – Я щасливий.

– Але твоє навчання… – починала я.

– Я знайду роботу тут. Все буде добре.

Ми з чоловіком намагалися говорити з ним окремо.

– Синку, подумай ще, – просив батько. – Ти можеш мати все: і кохання, і успіх.

– Тату, я вже вирішив. Олена – мій вибір.

Марта продовжувала дзвонити. Одного разу я не витримала і розповіла їй правду.

– Марто, Богдан… він зустрів іншу. Він залишається тут.

На тому кінці зв’язку запала тиша, а потім тихий голос:

– Я зрозуміла… Дякую, що сказали. Я… я бажатиму йому щастя.

Її слова були сповнені болю, але гідності. Яка ж вона сильна дівчина.

Минуло кілька місяців. Богдан оселився з Оленою, але ми бачили, як він змінюється. Спочатку він намагався знайти роботу за фахом, але без диплома це було важко. Олена ж любила розваги – вечірки, походи в кафе, подорожі на вихідні.

– Богдане, може, повернешся до навчання? – питала я обережно, коли він заходив до нас.

– Мамо, не починай, – дратувався він. – Олена каже, що життя треба жити зараз, а не чекати.

Олена часто телефонувала йому, коли він був у нас.

– Милый, де ти так довго? – чули ми її голос. – Друзі чекають, поїдемо в клуб.

Він поспішає до неї, а ми залишаємося з тягарем на серці.

Одного вечора він прийшов сам, вигляд мав стомлений.

– Мамо, можна поговорити? – запитав тихо.

– Звичайно, синку, сідай.

Він сів і зітхнув.

– З Оленою… не все так просто. Вона хоче, щоб я повністю належав їй. Не люблю, коли вона ревнує до вас, до друзів.

– Богдане, – сказала я м’яко, – ти ж бачиш тепер? Вона думає тільки про себе.

– Можливо… Але я її кохаю.

Ми з чоловіком вирішили не тиснути, а просто бути поруч. Чекати, коли він сам зрозуміє.

Марта одного разу написала мені повідомлення: “Я все ще думаю про нього. Якщо він повернеться – я чекатиму.”
Її вірність розчулювала.

А Богдан… Він продовжує жити із Оленою, а я місця собі не знаходжу. Бачу, що сину те життя на добро не йде. як йому допомогти.

Головна картинка ілстратвина.