Щасливий спогад.
— Так, шановні батьки, хвилиночку уваги, — Тамара Михайлівна, класний керівник 5 «А» класу, постукала ручкою по столу. — Я розумію, що всі ви втомилися, що сьогодні п’ятниця і ваше єдине бажання провести вечір в колі родини. Я б теж хотіла перебувати зараз вдома, але змушена підкорятися наказам директора. Тому давайте швиденько вирішимо всі нагальні питання і розбіжимося.
— Що ж сталося цього разу? — фиркнула чепурна пані, яка не відривалася від смартфону. — Хтось із дітей розбив вікно? Почубився?
— Чому ж ви відразу про погане, — обурилася вчителька. — Може я навпаки, хочу ваших діток похвалити!
— Це можна було зробити і по телефону. На дворі вік високих технологій, як-не-як.
— Нічого поганого не трапиться, якщо ваш інстаграм побуде півгодини без вашої пильної уваги, — їдко сказала жінка і, не звертаючи уваги на обурені погляди, відкрила щоденник. — Отже, на порядку денному у нас такі питання.
Матвій не слухав її уважно. Він почувався не дуже комфортно в оточенні серйозно налаштованих (в своїй більшості) матусь. Зазвичай на збори ходить його дружина, але сьогодні, у зв’язку з обставинами, довелося йти йому.
Адже він навчався саме в цій школі. Ба більше того, саме у цієї вчительки. Тому вона так посміхнулася, ледь угледівши чоловіка. Явно впізнала!
За п’ятнадцять минулих років тут нічого особливо й не змінилося. Новий лінолеум, пластикові вікна та мультимедійна дошка. Все навіть парти і ті залишилися, ще з днів його юності.
А до речі, треба перевірити, чи залишилися пам’ятні написи, які він видряпував з однокласниками. Переконавшись, що на нього ніхто не дивиться, Матвій ледь нахилився і заглянув під парту. Там, на полиці для підручників, був ледь помітний напис. Чоловік з ностальгією провів пальцем по нерівних літерах.
«Дарина — коза!»
Саме він був автором цієї фрази. Так, Матвій навмисно сів за «свою» парту. Просто хотів згадати минулі часи.
Тоді з Дариною, його майбутньою дружиною і матір’ю його дітей, він кожен день лаявся. І вона відповідала йому тим же. Їх непримиренну ворожнечу помітили і батьки, і вчителі, тому цей конфлікт був головним питанням на будь-яких зборах.
Бабуся Матвія на це все тільки сміялася і казала, що все у них буде просто чудово. Тоді чоловік не розумів, що вона мала на увазі.
«Матвій — бовдур!»
Це вже відповідь його чарівної дружини. Адже не полінувалася ж залишитися після уроків і видряпати ці слова!
Хто б міг подумати, що зустрівшись через кілька місяців в інституті, їх люта непримиренність переросте в абсолютно протилежне почуття. Що всього лише через рік вони справлять весілля!
— Матвію! Я пам’ятаю, що ти з дитинства не любив батьківські збори і часто пропускав повз вуха важливу інформацію, — під тихі смішки промовила Тамара Михайлівна. — Але зараз мова йде про твого сина. І до речі, він — твоя копія, тому, я сподіваюся, ти усвідомлюєш весь масштаб проблем, — смішки стали голосніші. Чоловік зніяковів і кинув на вчительку жалібний погляд, який раніше допомагав. — Чого ти завис?
— Не повірите, — яскраво посміхнувся Матвій, — ностальгія закрила! Навіть назад в школу захотілося! Тут, виявляється, так весело.
— Та не приведи Господи! — під загальний сміх замахала рукою Тамара Михайлівна. — Пожалій мої нервові клітини, їх і так залишилося небагато!
Атмосфера в кабінеті помітно змінилася. Адже всі батьки колись були дітьми і кожному з них є що згадати.
Фото ілюстративне.