Втамувавши голод, Матвійко засинав і прокидався від того, що знову був мокрий і замерзлий. Незважаючи на свою ще зовсім нетривалу присутність в цьому світі, він розумів, що щось пішло не так – він не повинен був бути один. А ще він розумів, що між появою шорстких, холодних рук проходить певний час. І плач не плач – раніше воно не настане. Але він все одно плакав. Просто тому, що більше поки нічого не міг вдіяти.
– Маринко, привіт! А ти з ким залишила щось? – назустріч Марині йшла її сусідка, баба Галя.
– З медсестрою, – буркнула Марина і поспішила геть від бабусі.
– Як це з медсестрою? – не розуміючи щойно почуте, бабуся Галя зупинилася посеред вулиці. – Звідки у нас тут медсестри? А ну погодь!
Старенька кинулася наздоганяти дівчину.
– Марино, з якою медсестрою?
– Зі звичайною! У пологовому я його залишила! Не потрібен він мені! – зашипіла Маринка. – Відчепись, бабо Галю!
– Та ти ж з глузду з’їхала, дівчино! – сплеснула руками бабуся. – Рідне дитя! Чужим людям!
Маринка хотіла накричати на сусідку, але вчасно схаменулася: бабуся Галя завжди її виручала. Годувала, коли мати все на чарку пускала і вдома навіть крихти хліба не було, пускала переночувати, коли черговий мамчин залицяльник починав концерти показувати. Маринка навіть час від часу жила у неї.
Бабуся Галя єдина, хто не засудив дівчину, коли вона носила маля від однокурсника, а той, злякавшись, її покинув. Вона ж і відмовила її від необдуманого кроку, переконавши, що Маринка після нього може більше ніколи не пізнати щастя материнства. Маринка тоді і вирішила, що залишить дитину в сиротинці.
За дев’ять місяців вона звиклася з дитиною всередині себе. Навіть почала розмовляти з нею, погладжуючи себе по животу. Сміялася, коли малюк почав штовхатися. Але поява малюка повернула її думки до первинного плану. Дитина була залишена під опіку держави.
– А ну, гайда до мене! – бабуся Галя взяла Марину за руку. – Я пиріг спекла, молока у Катерини спеціально для тебе взяла. Думала, буду твої сили молочком відновлювати. А ти… Он як!
Маринка слухняно попленталася за старенькою.
– Бабусю Галю, ну куди він мені? На що я його буду ростити? Я не працюю, вчуся, грошей у мене немає, – виправдовувалася дівчина.
– А йому як? Адже він не просив себе на світ приводити! Йому зараз в сто разів гірше: він нічого не може! Лежить зараз, бідненький, в мокрих пелюшках і хнюпає! Адже там все по годинах – ніхто не гляне! Невже тобі власну дитиночку не шкода? Вона в чому винна?
– Баб Галь! Ну що ти мені душу рвеш? Чого ти від мене хочеш?
– Я хочу, щоб ти за розум взялася! Тобі самій подобається все життя нікому непотрібною бути? Ти все життя, як билина в полі росла – необласканна… Невже ти такого життя своєму дитятку хочеш?
– У мене ти була, бабусю Галю, – посміхнулася крізь сльози, які вже виступили, Марина.
– Ось ось! А у нього хто? Ні-ко-го!
Маринка розревілася.
– Втім йди і забирай назад свого малюка! Хто там у нас?
– Хлопчика-к-к..
– Ось! Іди і забирай! Принесеш до мене! Будете жити у мене! Разом, як-небудь, виростимо – не гірше за інших! У мене від онуків багато який одягу залишилося – є в що хлопця вдягнути! Я і посиджу іноді, поки ти вчитися будеш! Давай! Іди!
Матвійко знову прокинувся від холоду. Йому знову було мокро і хотілося їсти. Стояла тиша. Значить ще рано. І плакати марно. Але дуже хотілося. Несподівано почулися гучні голоси. Хтось підійшов до ліжечка Матвійка і взяв його на руки. Руки були м’якими і теплими.
– Синочку мій, – прошепотів незнайомий, але такий рідний голос. Через кілька хвилин Матвійко був в новій штучці, під назвою памперс, нових теплих штанцях, кофтині і шапочці. Загорнутий в теплу ковдрочку і на руках, тепло яких відчувалося навіть через одяг. Матвійко зрозумів – за ним прийшла мама!
°°°
Марина поправила квіти і подивилася на фотографію усміхненої бабусі. Як давно вона не була на цьому кладовищі!
– Ти вибач мені, бабусю Галю, – промовила жінка, – сама розумієш – поява онука забирає багато часу. У Галки, доньки, не все так легко минуло. Ми з чоловіком сильно переживали. Але, слава богу, все обійшлося! Вже вдома. Ігор, її чоловік, такий турботливий! Але ж не хотів в найближчі роки дітей мати! Говорив, що встигнуть ще! Такого донці нарадив, що й слів не підібрати. Гаразд я відмовила! Тепер ось воджуся… Ну, а як? Рідне ж сонечко!
За спиною почулися кроки. До Марини підійшли двоє: Матвій з дружиною Ірочкою.
– Ну як тут у нас бабусю Галю? – посміхаючись, поцікавився чоловік.
– Лежить, слухає… – відповіла Марина.
– А ми ось приїхали вам сказати, що чекаємо поповнення! – Матвій обійняв дружину.
– Ну нарешті! – зраділа Марина. – Бабусю Галю, ти чула? Твій улюбленець все-таки вирішив стати батьком!
Трохи постоявши біля пам’ятника, вони попрощалися і пішли до машини. Слідом їм з фотографії дивилася все також усміхнена бабуся Галя, завдяки якій колись юна, загублена дівчинка знайшла родину і щастя.
Автор: Віра.С.
Фото ілюстративне.
