А на що ти витратив своє життя? — Петро Семенович повернувся в бік співрозмовника.
Той мовчав. Питання було досить складним, а Віктор такі не любив.
— На що? Хм.
Обидва подивилися на проїжджаючий повз них чорний мерседес. Він проплив вулицею, як всі упущені ними можливості в цьому житті, і повільно зупинився біля сусіднього під’їзду.
— От уже хто витратив своє життя з розумом, так це Матвій, — радісно сказав, Петро Семенович. Він не міг відірвати очей від шикарного автомобіля.
З мерседеса вийшов чоловік, на якому ідеально сидів костюм. Подивився вгору на вікна квартири, де жила його мати, потім перевів погляд на них.
— Привіт, Петре! — Матвій махнув рукою в знак вітання і трохи повагавшись, попрямував до них.
— Здрастуй, Матвію, матір провідати приїхав?
— Так, ніяк не можу вмовити її, переїхати до мене. У мене кругом смереки, найчистіше повітря, а яке озеро поруч! — Матвій зітхнув.
— Матвію, розкажи нам ось що, як це жити, коли не знаєш ліку грошам? Коли не горбатишся за копійки на заводі, коли живеш в достатку, їж досхочу, мешкаєш у величезному будинку і їздиш на дорогому авто? У нас тут з Віктором дуже цікава розмова вийшла. Думаємо, на що витратили своє життя.
— Як ти закрутив, діду. Тебе послухаєш, та виходить, що мені все падало з неба. Я також горбатився на заводі, бувало, що і їсти було нічого, сидів у матері на шиї. У моєму житті було всяке. А коли відкрив свою справу, то мене дружина місяцями вдома не бачила і сім’ю годувала, поки я не став на ноги, мене також кидали кілька разів на гроші. Так що це з боку здається, що все так солодко і гладко, однак не кожен міг би бути на моєму місці. Я впевнений, що хтось би почав пити, озлоблюватися, мстити. Я бачив і таких людей, тільки це дорога в нікуди.
Матвій замовк. Дід і його співрозмовник дивилися на нього і теж не знали, що й сказати. Виходило, що вони самі винні в тому, що не правильно витратили своє життя.
А витратили на невдоволення і бурчання, на образи і почуття несправедливості.
— Матвію, а візьми мене до себе на роботу? Хоча б сторожем? — Віктор навіть сам не очікував від себе такого.
— Ні, на жаль, не візьму, Вікторе. — не роздумуючи відповів Матвій. Чесно, без злості і бажання недооцінювати.
— Я так і думав, буржуй, він і в Африці, буржуй. — Віктор плюнув на землю.
— Знаєш чому? По-перше, у нас вже є сторожі, які працюють у мене дуже багато років, хороші, міцні чоловіки, з вигляду й не скажеш, що пенсіонери. Звільняти я нікого з них не збирався. А по-друге, я знаю, що ти любиш прикладатися до чарки, а у нас це неприпустимо. Ну зібрався такий колектив, який випиває тільки на свята. Ти не сердься, я не хотів тебе образити, Вікторе. — У Матвія й справді не було таких намірів.
— Та не ображаюсь я, — тихо сказав Вітя, він чудово розумів, що Матвій має рацію.
— Якщо зав’яжеш, то дай знати, на виробництві завжди потрібні вільні руки, — сказав він і попрощався.
— Петре, може і справді зав’язати? — У Віктора перед очима, миттєво виникла картина, як він сам їздить на новенькому мерседесі.
— Давай, — розсміявся дід, який чув вже безліч таких обіцянок за своє існування. — У тебе ще є час, витратити своє життя на щось справді важливе, а у мене рахунок вже пішов на спад.
Вони замовкли, кожен думав про своє. Віктор боровся з любов’ю до чрки, а дід сумував за прожитими роками.
За матеріалами: Malenʹka kazka.
Фото ілюстративне.
