Якщо чоловік не слухає вас, а слухає всіх, крім вас, то треба від нього йти і не оглядатися. Тоді, давно, я ще думала, що мене просто так сильно люблять, тому й ревнують до стовпа, але вся справа була в самому Петрові – він мав мати щось таке, щоб його вивищувало – чи то нову куртку, чи то нову машину, чи то гарну дівчину.
На той момент, він вважав, що я гарна, тому й призначив мене своєю. А я що? Ходить до мене гарний хлопець, то вже й я його люблю.
Але з кожним днем, я починала розуміти, що мене втомлює розказувати детально, де я була і з ким та про що говорила.
Ми вже й заяву подали, як Петро вирішив підзаробити на «шабашках».
– У тебе буде найкраще плаття, – казав він мені при цьому.
А мені ж ще краще – я, плаття і Петро… Просто мрія.
Я працювала в колгоспі ланковою, роботи дуже багато і навідувався до нас агроном з району. Приїде і принесе мені якусь шоколадку чи цукерки:
– Найкращій ланковій, – каже і дає при всіх.
Я спочатку не брала, бо ж у мене наречений як дізнається, то я точно буду про це чути все сімейне життя.
Але дівчата давай мене підбивати:
– Він віддасть Семенівні, а вона й так їх має купу, а ти б про нас подумала!
Тоді я брала і при дівчатах відкривала та всім роздавала.
Але ж по селу як пішло… Не знаю, як дійшло до Петра, кажуть, що то наш Василь йому сказав, що мовляв, я тут з агрономом гуляю, поки він мені на плаття заробляє.
Петро працював на кразі і летів по нашому бездоріжжю… Думаю, мене чекала не дуже приємна зустріч, але трапилося непоправне.
Мати його мене на похорон не пустила. – Це все через тебе! Якби не ти, то він був би серед нас!
Я намагалася щось пояснити, я щиро каялася в тому, в чому не була винна. Кожного дня це почуття підживлювала мати Петра: вона приходила до мене на поле, перестрівала мене на вулиці з одним і тим же питанням: «Як мені живеться, коли Петра вже нема».
Я марніла на очах і з моєї краси не лишилося нічого, навіть волосся почало випадати.
А одного дня я зрозуміла, що Петрова мати при зустрічі вже не питає, чи мені добре живеться. Я глянула на себе в дзеркало і зрозуміла, що є просто тінню людини.
І що найцікавіше, всі мене сприймали саме як винуватицю тієї події і були теж задоволені тим, як я сама себе караю.
– Бідненька, але що поробиш, така вже її доля, – задоволено шепотіли у мене за спиною.
Одного дня тато мене посадив в свою вантажівку і відвіз у місто до своєї сестри Тамари.
– Хай поживе в тебе трохи, бо геть її заклювали, – сказав сухо і поїхав.
До цих пір з вдячністю згадую той батьків вчинок, бо саме він вернув мене до життя, адже мама моя власна теж була такої ж думки, як і всі в селі – сама собі винувата.
Я потроху їла, працювала і відкривалася тітці. Коли через пару місяців вона все ж таки витягла з мене всю історію наших взаємин, то сплеснула руками:
– Ти справді думаєш, що ти це зробила? Дитино, якби не його характер, то він би не гнав так… А люди говорили й будуть говорити! Чомусь інші чоловіки так жінок не ревнують, а лише отакі одиниці!
Мені не полегшало від цих слів. Я тоді їх просто не розуміла.
Тільки час дав мені змогу на все подивитися з іншого боку. Далі мені трапився чоловік, який довіряв мені, а я йому.
У нас діти, онуки, але я все ще не вертаюся в своє село. Не можу. Думаю, що коли знову туди приїду, то дам слабину і все повториться: і провина, і самоїдство.
Фото Ярослава Романюка.