Саме маленький Дмитрик вперше дав мені відчуття, що мене люблять, він обіймав мене рученятами і казав: «любу-любу», проте надто швидко він виріс і приєднався до тих, яким я мала принести, подати і не заважати та мовчати.
Перші стосунки з хлопцем у мене були на навчанні і я вірила, що мене нарешті люблять, але…
Була заміжня. Але з того нічого не вийшло, бо дуже вже чоловік хотів мене в руках тримати, не жалів на це силоньки. Пожила я так кілька років і зрозуміла, що треба тікати.
Далі лиш роботу на заводі мала і гульки у клубі та гуртожиток. Мені вже за тридцять було і я думала, що так і життя скінчу в цих обшарпаних кімнатах. Але тут мені подруга й каже, що у неї брат недавно овдовів, а у нього троє дітей:
– Слухай, Галю, він чоловік хороший, йому треба жінки для дітей. Якщо хочеш, то можу познайомити, бо у нього хата своя, господарка, але діти маленькі… Що скажеш?
А я пішла, а що мені було втрачати? Тарганів в кімнаті і пальто своє з коміром хутряним?
Михайло виявився чоловіком спокійним, діти розгублені, найстаршому десять років, сім і немовлятко. Ще з дитинства я пам’ятаю, як управу з малюками давати, тому просто почала робити свою роботу: нагодувати, покупати, одягнути, помогти де треба і ласкаве слово сказати. Бо ж діти.
Звичайно, що старші мене не дуже приймали, хотіли аби мама вернулася, не раз мені й капці мої були викинені з хати та погляди колючі дивилися на мене. Отак я провела там три місяці, а толку ніякого. Михайло мовчить і так само мовчки вечеряє, щось дітям скаже і спати, бо зранку знову на роботу, старші на мене зиркають, коли я піду, а мале все вередує, бо то зубки лізуть, то просто їй так подобається, що я всю ніч біля неї не спала.
Приходила й теща Михайлова, але мені слова не казала, сама чула, як дітям наказувала аби мене слухалися і обіймала їх.
І ось одного разу я не витримала і ось через що. Те, що мене не приймають мене дуже турбувало, але від кота я такого не чекала! Вже якось діти моє взуття лишили в спокої, а от кіт почав – мокре і мокре. Коли ж я не подивилася і запхала ногу, то вже була остання крапля, що я в цій хаті чужа. З плачем я збираю свої пожитки аби вже сюди за нічим не вертатися, діти на мене дивляться здивовано.
– Побіжіть хто до бабусі, щоб з Маринкою посиділа, бо я йду. Як ви й хотіли, – кажу, – Обід на кухні, батькові листа я напишу, є в цій хаті ручка та папір?
І отак я кручуся за папером, яку чую «Мама», таке голосне, що мені аж у вухах задзвеніло. Я обертаюся на Маринку, а вона знову каже: «Мама» і до мене ручки простягає.
Я її на руки та давай голосити, як же я свою дитиночку залишу і на кого, через кота якогось? Прибігла теща з дітьми і дивиться на оказію, що Маринка у мене на руках, а я лиш кажу «Мама! Мама! Мама!».
І отак я там втрималася, заради цього слова не одне ще гірке проковтнула, але згодом інші діти почали й мене кликати «мамою». А скільки мені тепер «бабкають», то квіточку несе, то курочку маленьку за ногу, там комарик вкусив і треба поцілувати.
І ніхто мені не каже, що я чужа, я своя, рідна, бо люблю їх усім серцем.
Історія заснована на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота