fbpx

Мати моя мені завжди казала, що я «причіп», який вона б радо скинула та не може, бо совість не дозволяє. Але так ставитися до мене, видно, дозволяла, адже, як тільки вона вдруге вискочила заміж, то нянькою її дитині була я. Її мало хвилювало чи хочеться мені на вулицю до подруг, я мала сидіти з дитиною, щоб її новий чоловік не дратувався через те, що дитина вередує.

Саме маленький Дмитрик вперше дав мені відчуття, що мене люблять, він обіймав мене рученятами і казав: «любу-любу», проте надто швидко він виріс і приєднався до тих, яким я мала принести, подати і не заважати та мовчати.

Перші стосунки з хлопцем у мене були на навчанні і я вірила, що мене нарешті люблять, але…

Була заміжня. Але з того нічого не вийшло, бо дуже вже чоловік хотів мене в руках тримати, не жалів на це силоньки. Пожила я так кілька років і зрозуміла, що треба тікати.

Далі лиш роботу на заводі мала і гульки у клубі та гуртожиток. Мені вже за тридцять було і я думала, що так і життя скінчу в цих обшарпаних кімнатах. Але тут мені подруга й каже, що у неї брат недавно овдовів, а у нього троє дітей:

– Слухай, Галю, він чоловік хороший, йому треба жінки для дітей. Якщо хочеш, то можу познайомити, бо у нього хата своя, господарка, але діти маленькі… Що скажеш?

А я пішла, а що мені було втрачати? Тарганів в кімнаті і пальто своє з коміром хутряним?

Михайло виявився чоловіком спокійним, діти розгублені, найстаршому десять років, сім і немовлятко. Ще з дитинства я пам’ятаю, як управу з малюками давати, тому просто почала робити свою роботу: нагодувати, покупати, одягнути, помогти де треба і ласкаве слово сказати. Бо ж діти.

Звичайно, що старші мене не дуже приймали, хотіли аби мама вернулася, не раз мені й капці мої були викинені з хати та погляди колючі дивилися на мене. Отак я провела там три місяці, а толку ніякого. Михайло мовчить і так само мовчки вечеряє, щось дітям скаже і спати, бо зранку знову на роботу, старші на мене зиркають, коли я піду, а мале все вередує, бо то зубки лізуть, то просто їй так подобається, що я всю ніч біля неї не спала.

Приходила й теща Михайлова, але мені слова не казала, сама чула, як дітям наказувала аби мене слухалися і обіймала їх.

І ось одного разу я не витримала і ось через що. Те, що мене не приймають мене дуже турбувало, але від кота я такого не чекала! Вже якось діти моє взуття лишили в спокої, а от кіт почав – мокре і мокре. Коли ж я не подивилася і запхала ногу, то вже була остання крапля, що я в цій хаті чужа. З плачем я збираю свої пожитки аби вже сюди за нічим не вертатися, діти на мене дивляться здивовано.

– Побіжіть хто до бабусі, щоб з Маринкою посиділа, бо я йду. Як ви й хотіли, – кажу, – Обід на кухні, батькові листа я напишу, є в цій хаті ручка та папір?

І отак я кручуся за папером, яку чую «Мама», таке голосне, що мені аж у вухах задзвеніло. Я обертаюся на Маринку, а вона знову каже: «Мама» і до мене ручки простягає.

Я її на руки та давай голосити, як же я свою дитиночку залишу і на кого, через кота якогось? Прибігла теща з дітьми і дивиться на оказію, що Маринка у мене на руках, а я лиш кажу «Мама! Мама! Мама!».

І отак я там втрималася, заради цього слова не одне ще гірке проковтнула, але згодом інші діти почали й мене кликати «мамою». А скільки мені тепер «бабкають», то квіточку несе, то курочку маленьку за ногу, там комарик вкусив і треба поцілувати.

І ніхто мені не каже, що я чужа, я своя, рідна, бо люблю їх усім серцем.

Історія заснована на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page