Я ніяк не пов’язувала подальші події з тим, що мама переїхала до нас жити. На диво, у неї і Петра були чудові стосунки, вона навіть більше ставала на його сторону, ніж на мою за всі наші двадцять років шлюбу.
Звичайно, я не дуже хотіла маму забирати, бо сімдесят два, то ще не вік, а діти тільки пішли вчитися, я тільки спокійно зітхнула і на тобі, мама.
А мама дала мені перцю, я вам так скажу. Їй було у нас нудно, ніхто з нею не спілкується, подруги всі там лишилися.
– Та ти б з роботи прийшла та зі мною поговорила, а то в свій телефон та на кухні їсти вариш. Для чого я до вас переїхала аби бути вам за стінку?
– Мамо, я працюю, я маю їсти приготувати і в магазин піти, ти ж не мала дитина.
Але вона мене ніяк не хотіла слухати.
А потім раптово Петро зібрав свої речі і пішов з дому.
– А що ти хотіла? Чоловіки такі є.
Я не могла говорити, бо така поведінка чоловіка мені вибила ґрунт з-під ніг, я ж його любила. Я ж до нього звикла і щоб отак без пояснень піти?
– Доню, все на краще, тепер у тебе буде час для матері, – сказала мені мама.
Звичайно, що часу стало більше але не на довго. Мама вимагала аби ми разом кудись ходили, бо їй нудно, говорили годинами одне і те ж, я вже втомлювалася від такого.
Та й думками я все ще була коло чоловіка і його зради.
Аж одного дня чую його голос:
– Віро, почекай.
– Ти?
– Слухай, то в тебе є хтось чи ні?
– Що?
– Мати твоя сказала. що ти маєш на роботі коханого, що не можеш мені сказати, що у вас все серйозно. Я за тобою ходжу вже місяць і не бачу тебе з ніким…
– Бо нема в мене нікого! Я ж думала ти знайшов собі якусь!
– Нікого у мене нема. Мати твоя сказала, а я й повірив, вона ж ніколи мені не брехала, завжди була до мене добра…
Ми тоді пішли до неї на розмову, а вона й не заперечувала, що таке зробила.
– А нащо тобі чоловік? Тобі вже сорок шість років. он в моєї подруги донька розійшлася з чоловіком, то вони вже пів світу об’їздили. А я чому не можу так? От візьмеш відпустку і ми поїдемо в Європу.
Вона геть не відчувала ніяких докорів сумління.
Ми відвезли її назад в її квартиру, вона з нами не говорить, але відкриває двері домробітниці, яка до неї приходить.
Надія, домробітниця, розказує, що мама зараз почувається краще, бо вона в центрі уваги всіх її подруг, вони її відвідують та співчувають, що вона виростила таку доньку, яка її не хоче доглядати.
– А як там у неї тиск?, – питаю я Надію.
– Як в космонавта, не переживайте. Вона дуже добре себе почуває. У неї добрий апетит, хоча й скаржиться. Що я не вмію нічого готувати, але все з’їдає. Згинається чи я добре вимила під шафою чи ліжком, вам кажу, що все у неї добре, вона у своїй стихії.
А я от не знаю, що й думати і як себе з мамою вести. Що б ви порадили в цьому випадку?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
