Коли я тільки прийшла знайомитися зі свекрами, то мене здивував їх стиль частування. Спочатку ми довго сиділа та балакали за порожнім столом, а потім свекруха встала та до доньки:
– Ходи, Тамаро, поможи мені на кухні, і ти, Василю, ходи.
Наче й добре, що чоловіки метушаться біля столу та помагають жінкам, але ж ми, гості, не знали, куди себе й діти. А ще кольнуло, що вони бачили, що ми приїхали на автобусі, і назад теж мали вертатися автобусом, тому те частування було хвилин двадцять аби в животі не воркотіло і додому.
І такий стиль частування вони зберігають і зараз, коли ми вже одружені з Андрієм п’ять років, тому мої батьки не часті у них гості. Ми ж живемо недалеко від свекрів, вони допомогли нам купити свій будинок на початках, а тепер приходить всі до нас на гостини чи не щотижня через це.
– Ми вам дали старт в житті, а те, що у вас зараз все так гарно налагодилося, то наша заслуга і ви не хочете нам віддячити?
Знаєте, за ці роки ми вже тими гостинами віддали їм всю суму, але свекруха зі свекром, донька з чоловіком і дітьми, вони до нас приходять як до себе додому.
У нас і справді з чоловіком все добре, бо ми обоє маємо гарну роботу, дитина в садочку, зробили ремонт з усіма вигодами, живемо і радіємо життю, якби не ці гостини.
Зазвичай, нас ставлять перед фактом, що ідуть в гості в неділю з самого ранку. Сестра Андрія, Ліля, телефонує мені о шостій ранку і каже:
– Я їду зі зміни і щоб не забути кажу зараз, що ми прийдемо до тебе сьогодні.
Я тоді в погріб, бо ж не завжди є щось смачне почастувати і вже до вечора з кухні не вилажу.
Чоловік й сам вже проти такої гостини і давно мені казав аби я не старалася.
– Вони бачать, що ти смачно готуєш і того й ходять. Перестань.
– Але ж вони твої родичі.
– І що?
Я не могла. попри те, що вони часто приходили навіть без подарунка для дитини.
– Геть забула, – каже Ліля, – З нічної – буває.
Хай буде, вона з нічної, але ж свекри з дому і не можуть купити цукерки онукові?
– У нас пенсії ще нема, а зарплату затримали, – кажуть вони, – Та й ми вам вже подарунок зробили на все життя.
Того разу я вирішила не заморочуватися, тому зробила картоплю по-селянськи і підливу з грибами та свіжий салат, нарізка м’ясна і шарлотку нашвидкуруч зробила.
Гості все з’їли і ще зазирали за частуванням, а мені так було незручно, що нічого вже нема, мені аж щоки палали.
І ось після цієї гостини й телефонує мені кума. Поговорили про те і се, як вона й каже:
– Слухай, ти б там зав’язувала з тими гостинами.
– А що таке?
– Та Ліля вже пускає плітки, що ти перед ними картоплю нечищену поставила і шарлотку сиру…
Я вся в плями.
– Так, що кумасю, ти хоч старайся, хоч ні, але сама бачиш, що подяки ніякої. Каже, що й шматка м’яса на столі не було, а вони вам передали чвертку добру.
Ну все. З мене досить. Я поговорила з чоловіком і він мене підтримав, слава Богу, взяли всі заощадження, що були і віднесли його батькам.
– То половина боргу, через рік віддамо всю суму.
– Слухайте, це добре, але ж ми вам відсотки подаруємо вже.
– Ні!, – сказала я, – ми вам і відсотки віддамо!
Коли ж дорогі гості знову стали на порозі, то їх чекали задушевні бесіди і чай з печеньком.
– Немає грошей, мусимо економити аби вам віддати, – пояснювали ми з чоловіком.
– Навіть бутербродів нема в хаті?, – здивувалася Ліля.
– Якраз скінчилася ковбаса.
І отак ми від гостей і відкараскалися. Давно треба було так зробити, правда?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота