Мене й саму такі відвідини втомлювали та й сімейний бюджет вони швидко спорожнювали, але ж родичі чоловіка, хочеться аби про тебе добре думали. Все б ще довго продовжувалося, якби мені тоді не зателефонувала кума і сказала те, що я й так знала, але чи наважилася б я так вчинити – от в чому питання

Коли я тільки прийшла знайомитися зі свекрами, то мене здивував їх стиль частування. Спочатку ми довго сиділа та балакали за порожнім столом, а потім свекруха встала та до доньки:

– Ходи, Тамаро, поможи мені на кухні, і ти, Василю, ходи.

Наче й добре, що чоловіки метушаться біля столу та помагають жінкам, але ж ми, гості, не знали, куди себе й діти. А ще кольнуло, що вони бачили, що ми приїхали на автобусі, і назад теж мали вертатися автобусом, тому те частування було хвилин двадцять аби в животі не воркотіло і додому.

І такий стиль частування вони зберігають і зараз, коли ми вже одружені з Андрієм п’ять років, тому мої батьки не часті у них гості. Ми ж живемо недалеко від свекрів, вони допомогли нам купити свій будинок на початках, а тепер приходить всі до нас на гостини чи не щотижня через це.

– Ми вам дали старт в житті, а те, що у вас зараз все так гарно налагодилося, то наша заслуга і ви не хочете нам віддячити?

Знаєте, за ці роки ми вже тими гостинами віддали їм всю суму, але свекруха зі свекром, донька з чоловіком і дітьми, вони до нас приходять як до себе додому.

У нас і справді з чоловіком все добре, бо ми обоє маємо гарну роботу, дитина в садочку, зробили ремонт з усіма вигодами, живемо і радіємо життю, якби не ці гостини.

Зазвичай, нас ставлять перед фактом, що ідуть в гості в неділю з самого ранку. Сестра Андрія, Ліля, телефонує мені о шостій ранку і каже:

– Я їду зі зміни і щоб не забути кажу зараз, що ми прийдемо до тебе сьогодні.

Я тоді в погріб, бо ж не завжди є щось смачне почастувати і вже до вечора з кухні не вилажу.

Чоловік й сам вже проти такої гостини і давно мені казав аби я не старалася.

– Вони бачать, що ти смачно готуєш і того й ходять. Перестань.

– Але ж вони твої родичі.

– І що?

Я не могла. попри те, що вони часто приходили навіть без подарунка для дитини.

– Геть забула, – каже Ліля, – З нічної – буває.

Хай буде, вона з нічної, але ж свекри з дому і не можуть купити цукерки онукові?

– У нас пенсії ще нема, а зарплату затримали, – кажуть вони, – Та й ми вам вже подарунок зробили на все життя.

Того разу я вирішила не заморочуватися, тому зробила картоплю по-селянськи і підливу з грибами та свіжий салат, нарізка м’ясна і шарлотку нашвидкуруч зробила.

Гості все з’їли і ще зазирали за частуванням, а мені так було незручно, що нічого вже нема, мені аж щоки палали.

І ось після цієї гостини й телефонує мені кума. Поговорили про те і се, як вона й каже:

– Слухай, ти б там зав’язувала з тими гостинами.

– А що таке?

– Та Ліля вже пускає плітки, що ти перед ними картоплю нечищену поставила і шарлотку сиру…

Я вся в плями.

– Так, що кумасю, ти хоч старайся, хоч ні, але сама бачиш, що подяки ніякої. Каже, що й шматка м’яса на столі не було, а вони вам передали чвертку добру.

Ну все. З мене досить. Я поговорила з чоловіком і він мене підтримав, слава Богу, взяли всі заощадження, що були і віднесли його батькам.

– То половина боргу, через рік віддамо всю суму.

– Слухайте, це добре, але ж ми вам відсотки подаруємо вже.

– Ні!, – сказала я, – ми вам і відсотки віддамо!

Коли ж дорогі гості знову стали на порозі, то їх чекали задушевні бесіди і чай з печеньком.

– Немає грошей, мусимо економити аби вам віддати, – пояснювали ми з чоловіком.

– Навіть бутербродів нема в хаті?, – здивувалася Ліля.

– Якраз скінчилася ковбаса.

І отак ми від гостей і відкараскалися. Давно треба було так зробити, правда?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page