fbpx

Мене на ноги поставила турбота невістки, вірніше, повна відсутність такої. Бо коли ти лежиш десь між небом і землею, а тобі дають залізну тарілку з захололими макаронами, то вже чи від впертості, чи від обурення, а робиш усе, аби швидше одужати

Мене на ноги поставила турбота невістки, вірніше, повна відсутність такої. Бо коли ти лежиш десь між небом і землею, а тобі дають залізну тарілку з захололими макаронами, то вже чи від впертості, чи від обурення, а робиш усе, аби швидше одужати.

Дітей я виростила сама і не було мені на кого їх лишити, аби їхати на заробітки, як усі жінки в нашому селі. Сапала, ремонти людям робила, яку роботу біля хати, доглядала двох немічних старих. Бралась за будь-яке біло, аби лиш мати змогу принести у дім зайву копійчину.

А Олесь з Маринкою були і з головою і з руками. Самі просились мені у помічники. Донька вела домашнє господарство, їсти зварить, прибере, як я була на роботі, то корову і видоїть і нагодує і пастись виведе. А син також беручкий до роботи – майструє, город в порядку тримає і біля худоби ходить.

Так ото рік за роком гортався. аж поки обоє не скінчили школу. Тоді вже я крилом махнула, усю господарку збула і поїхала до сестер в Італію. В Неаполі вони мені і роботу знайшли одразу, тож діти мої могли спокійно навчатись.

Знаєте як воно,працюєш, копійку до копійки: оце за навчання, оце за гуртожиток, ось на життя, а це на обновки. Ну та й хату свою мусила до порядку привести, бо хто там що робив усі ці роки. Ми з дітьми що вміли, те підфарбовували підмащували, але кожен куток просив про те, аби до нього і рук і грошей доклали.

Здавалось, я гарні гроші заробляла і дуже, але ж якось вони мов, крізь решето і з рук. Бо ж не мала я ні купки на покладі, ні якихось покупок великих. Аж уже коли син оженився і ми зі сватами вирішили молодим із житлом допомогти, то я вже мала куди вказати, коли в мене питали а що то я за роки в Італії заробила.

Донка моя пішла у прийми, квартира у зятя була гарна, родина добра, то я їй на техніку, а чи на відпочинок гроші передавала. Та й то зять сердився, бо соромно йому було, що я так важко працюю, а їм гроші передаю.

І думала я що щаслива, бо діти здорові і вчені, бо кожен має сім’ю міцну і достаток. Головою лиш хитала і засуджувала тих дівчат, які повернувшись із дому гіркими сльозами вмивались розповідаючи, що діти за вітром зароблене пустили. Ну хіба діти винні? Як виховала, то те й маєш.

Однак, коли під час відпустки стало мені зле і вже й не спам’яталась, як опинилась у білих стінах і мова була про те, аби я взагалі світанок наступного дня побачила, то показали себе і мої діти, а чи пак – моє виховання.

Доки була я у стаціонарі, то всі гроші що привезла було витрачено і позичено зверху. Діти приходили по черзі, піклувались і переймались мною. Але коли вже я до донки виписалась і опинилась із її сім’єю у чотирьох стінах, то й почалось життя моє веселе.

Маринка мною гарно опікувалась, але була нетерпимою і завжди набундюченою. Що скажу а вона бурчить у відповідь. Ніби все і робить, ніби піклується, а бачу, що то їй неприємне і через “не хочу”. А потім, коли Олесь на гостину завітав, то влаштувала вона сцену зі слізьми. Мовляв, брату я квартиру виплатила, а догляд за мною на її плечі ліг:

— Тобі квартира, то ти й гляди.

Їхати було далеко і довго, але важка дорога виявилась останніми світлими годинами у той період мого життя. Бо ж потрапила я в квартиру сина де заради мене мусили звільнити дитячу. Син на роботі цілими днями, а невістка із малим дитям, а тут ще й я.

Донька хоч бурчала, а ця мовчить. Зайде, прибере, кине тарілку макаронів охололих і вийде до самого вечора. Син так узагалі заскочить і скоромовкою:

— Привіт, мамо, як ти? Добре? То я поспішаю, – навіть відповіді не дочекається і в двері.

От так мене вони на ноги пів року ставили. І знаєте, чи то впертість в мені довести що й без них все зможу, а чи така образа, а стала я робити все, аби вже вийти із тих чотирьох стін. Уже коли трішки мені покращало, то я сестер про допомогу попросила і вже мала гроші аби виїхати у село до себе і найняти людину, яка мені буде їсти варити і в домі лад наводити.

І знаєте, діти до мене і досі приїздять і в очі дивляться прямо. Взяли на себе частину витрат, оплачують доглядальницю і якби зі сторони глянути, то нема мені чого і жалітись. Однак на душі мені і тоскно і важко.

Такий у мене жаль на дітей, такий жаль. Я заради них себе не шкодувала, ночами не спала виходжувала їх, поїла чаями, носила на руках. І все вони мені були “квітками і зірками”, де ж узялась ота байдужість і нетерпимість, що я бачила?

Слухає мене сестра, і невдоволено вриває з половини розповіді:

— А чого ти хотіла, що тобі ще не вистачало? В теплі в добрі і під наглядом. А що? Мали вони біля тебе з бубнами стрибати, а чи пританцьовувати?

А може й права сестра? Може то я багато хочу і діти в мене золоті?

Таміла К.

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page