Мені 39 років і у мене син-підліток, який після розлучення не хоче зі мною жити, а його батько, якому я висилала гроші на бізнес, каже, що він мені нічого не винен.
Все почалося напевно одразу після нашого весілля. Мій чоловік ніде не працював, а мав невеликий капітал, який заробив ще до знайомства зі мною:
– Лесю, у мене зараз проблеми зі спиною, тому я поки себе побережу. Насолодимося медовим першим роком, – говорив він і я йому вірила.
Адже у нас різниця у віці 6 років, тому я повністю довіряла чоловікові, якого кохала. За медовим місяцем у нас зявився на світ прекрасний синочок Руслан.
Чоловік просто душі в дитині не чув і я була дуже щаслива, бо могла похвалитися подругам, що мій чоловік і кашку дитині зробить і вночі встане.
Якщо чесно, то складалося таке враження, що мама він, а не я, оскільки малюк був на штучному вигодовуванні через брак у мене молока. Це мене настільки засмучувало, що не описати словами. Я готова була для дитини на все, а цього, елементарного, на яке здатні всі жінки – не могла.
На фоні цього у мене була емоційні проблеми і психолог порадила якось знайти собі хобі, щоб відволіктися від постійних думок про своє материнство.
Андрій взяв на себе все піклування про дитину, коли мені потрібен був сон – він йшов гуляти з малим, а спати мені хотілося мало не цілодобово.
Коли я нарешті прийшла до тями остаточно, то виявилося, що мама у нас Андрій, а я маю заробляти гроші.
Малюк плакав у мене на руках, що мене знову вертало в мій стан, тому я знайшла розраду в роботі. А грошей нам вже було треба і то дуже суттєво, адже Андрій ніде не працював і той запас грошей, що був – вже скінчився.
Мені прийшлося працювати за двох, але на жаль, платять продавчині не багато. Тоді кума порадила мені поїхати за кордон і знайти роботу там.
Я погодилася. Коли нашому синочку виповнилося 5 років я вперше поїхала на довго на роботу.
Важко описати, як я ті пів року прожила, я так сумувала за малим, що не передати словами. Старалася багато працювати аби більше ніколи сюди не їхати.
Вернулася і малий дуже зрадів і мені, і подарункам. Я така була щаслива! Дитина мене обіймала!
– Я вже нікуди не поїду, нам цих грошей має стати на два роки, якщо дуже економити і якщо ти підеш на роботу.
– Як я піду на роботу, – обурився Андрій, – а дитину хто буде доглядати?
– Дитина в школу має йти. А там попросимо когось з наших батьків забирати…
Але Андрій був категоричний, він так нервував, що я просто не могла повірити, що це той впевнений в собі чоловік, який обіцяв мені зірку з неба, а тепер не може піти на роботу з 8 до 6…
Я відклала розмову на потім і знову працювала в Україні аби хоч не так часто міняти євро. Андрій сидів вдома і всього себе віддавав дитині – читав, вчив букви, вчив рахувати…
В перший клас ми повели Русланчика разом і були неймовірно щасливими батьками. Але розмова про роботу знову зробила між нами розбрат.
Андрій заявляв, що він хворий і працювати важко не буде, а інша робота низькооплачувана, тому нащо на таку ходити. Краще хай я знову їду за кордон і ми тут в Україна відкриємо якийсь бізнес.
Я не мала вибору і, чесно кажучи, не хотіла більше з ним жити під одним дахом. Єдине, що мене тримало – це дитина.
Я порадилася з мамою і вона сказала, що я маю заробити собі грошей і не давати Андрієві, але я її не послухала.
– Ми родина, Лесю, у нас син. Чи ти думаєш я хочу злого нам?
Я була за кордоном два роки. Приїздила і відавала гроші Андрієві, який відкрив якийсь магазинчик з товаром, який закупав в інтернеті. Отак я жила та працювала, аж доки не витримала.
Русланчикові було 10 років і я спитала його з ким він буде жити. Він обрав тата.
Нас розлучили і я не претендувала ні на квартиру Андрія ні на гроші, яких у нього й не було, я йому сказала віддати мої, ті, які я йому до копійки віддавала працюючи як віл за кордоном.
– Які гроші? Ти думаєш я на що дитину годував? Я тобі нічого не винен.
Отак, я залишилася без грошей і без дитини. Може, ця історія стане корисною іншій жінці, яка в подібній ситуації.
Хочу сказати, що варто триматися за своє материнство і мати співчуття насамперед до себе.
Фото Ярослава Романюка