Мене син рідний на вокзал зі свого дому відвіз. Роки я його виховувала, мусила їздити на заробітки, аби дати йому хорошу освіту, а подякою мені прийшло те, що замість того, аби на мою сторону стати, він тещину прийняв, а маму рідну зі свого дому і на поїзд додому.
Свого Олексія я сама виховувала без допомоги батьків і чоловіка. Чи треба казати, як мені було не просто одній з усім справитись. Лиш те добре, що квартира була своя, то могла одну кімнату здати і хоч якийсь стабільний дохід а був.
Коли син підріс трішки, то я мала вже дві роботи. Мій Олексійко і їсти мамі готував і в домі лад наводив. навчався він умене завжди добре, вчителі хвалили, тож я собі поклала за мету сина вивчити що б то не стало.
Син таки своїми силами здав екзамени і потрапив на навчання. Як тільки Олексій пішов у інститут. я поїхала на заробітки, бо ж гроші потрібні були і чималі. Та то все в минулому і забутому, як виявилось.
Хоч і проти я була, а син мій одружився на інший кінець країни. Оленка його забрала у дім своїх батьків:
— Я одна донька, будинок – велетень. Містечко не далеко, роботу він уже там знайшов хорошу.
От так я залишилась зовсім одна у своїй квартирі. Ото лиш і рятувало, що дзвінки часті, бо я не знаю, як би я витримала таку розлуку.
Приїжджала я також на гостину часто. От є кілька днів, то я туди, до сина свого. Побуду трішки поруч, відійду і знову сили є на працю і на життя буденне.
Ну а та ситуація склалась коли мені відпустку дали на цілий місяць. Я одразу ж до сина в село. Думала: допоможу з онуком, побуду з ними, а вийшло так, що вже на другий тиждень мусила повертатись додому.
Бачте, я от так довго побула і добре побачила, як сину моєму не пощастило. Крутить ним сваха моя. як їй треба. Але робить усе так із усмішкою і добрими словечками.
— Синочку, – каже сину моєму, – Чи не допоможеш ти мені часник з городу вибрати. Я його зараз викопаю. а ти лиш мішки виноси, будь ласка.
А син мій що? Біжить вперед свахи і все сам робить, а їй каже, аби краще приготувала пиріжків чи наліпила пельмені. Та то не тільки із часником, бо у от так у всьому: посміхнеться, похвалить і просить що допомогти. Та все “синочок мій, та помічник золотий”.
Син із роботи приходить і вже йде із дружиною із коляскою гуляти, потім – робота по дому. Відпочити може лиш уночі, але де, коли дитя мале поруч у кімнаті?
От я й не витримала вчергове, коли сваха: “Синочку, а чи не допоможеш?” Узяла я руки в боки і до свахи. Чого то вона таке собі дозволяє? До невістки: чого чоловіка не шанує?
— Думаєте, я не бачу, що то ви тут таке надумали? – кажу їм обом прямо, – Не дозволю, бо не для того, так важко на ноги його ставила. Не будете шанувати і берегти – заберу.
А син що? Зайшов у кімнату і мене під руки і в двері. Узяв мою сумку, що туди ще мого зібрав і на вокзал мене:
— Не втручайся у моє життя. – каже, мов чужий, – Приїдеш, як запрошу, а краще я до тебе, коли зможу.
От така дяка матері за все прийшла. Скільки я раз його набирала потім, просила схаменутись, відкрити очі, поговорити зі мною, як колись, та все ж намарне і від того лиш трубку рідше став брати.
Місця собі не можу знайти: як мені сину очі відкрити? Як урятувати?
Може є у вас яка порада, як вчинити у цій ситуації непростій?
Головна картинка ілюстративна.