Мене звати Ліза, і я донька тієї самої жінки, яка вирішила на схилі років кинути все й переїхати в Єгипет, Дахаб. Так, саме туди — до єгипетського містечка, яке славиться своїми пляжами, кораловими рифами і невимушеною атмосферою. Мама здавала нашу трикімнатну квартиру в Києві, додала пенсію — і тепер живе своїм життям біля моря. Для мене це стало справжнім викликом, і не тільки для мене.
— Це безвідповідально! — повторює мій чоловік Макс кожного разу, коли мова заходить про маму. — Вона ж бабуся! Що вона робить серед цих серферів і хіпі?
Макс обурюється з самого початку. Його позиція проста: мама повинна бути поруч із нами, допомагати з нашими дітьми, а не бігати по пустелі з новими друзями. Його думку активно підтримує моя свекруха:
— Я завжди кажу, що літа треба зустрічати з гідністю. Що вона собі думає? Хіба це нормально — залишати сім’ю?
Мені важко з усіх боків. З одного боку, я розумію маму. Їй 63 роки, і все життя вона віддала мені та роботі. Батько давно пішов із нашого життя, і мама самотужки тягнула нашу сім’ю. З іншого боку, я не можу ігнорувати те, як її рішення вплинуло на нас.
— Лізо, — сказала мама перед від’їздом, — я хочу пожити для себе. Дахаб — це місце, де я зможу дихати на повну. Тут сонце, море і люди, які приймають тебе таким, який ти є.
— Але ж ти залишаєш нас! — у відповідь крикнула я. — Ми ледве зводимо кінці з кінцями, а ти замість того, щоб допомогти, збираєш валізи?
— Лізо, ви — дорослі люди. Я виховала тебе, тепер твоя черга будувати своє життя.
Ці слова застрягли в моїй голові. З одного боку, вона має рацію. З іншого — я відчуваю образу. А ще я відчуваю сором, що злюся на неї за те, що вона нарешті думає про себе.
Перші кілька місяців після її від’їзду були найважчими. Макс не припиняв бурчати:
— Твоя мама думає лише про себе. Що вона робить у тому Дахабі? Ти бачила її фото в соцмережах? Вона катається на сапах і ходить на йогу! В її віці це виглядає смішно.
Але найгірше почалося, коли ми застрягли з ремонтом у нашій квартирі. Грошей бракувало, і я, майже не думаючи, набрала маму:
— Мамо, ти могла б нам трохи допомогти? Ми ж ледве справляємося.
— Лізо, я би з радістю, але більшість грошей іде на оренду й харчування тут. Я не можу дозволити собі допомагати, як раніше.
— Тобі зовсім не соромно? — не витримала я. — Ми тут із Максом ледь зводимо кінці з кінцями, а ти живеш, як туристка!
Після цієї розмови я тиждень не відповідала на її дзвінки. Всі ці фото — вона під водою з аквалангом, вона на терасі із друзями, вона з новою зачіскою — здавалися мені просто викликом. Як вона може так жити, знаючи, що нам важко?
Але час минав, і моя злість почала згасати. Одного разу мама прислала мені довге повідомлення:
“Лізо, я знаю, що ти злишся на мене. Але я також знаю, що ти сильна і впораєшся. Я люблю вас із Максом і дітей, але я не хочу, щоб моє життя завершилося в чотирьох стінах із постійним відчуттям боргу. Я заслужила своє щастя. І ти також заслуговуєш своє.”
Ці слова змусили мене задуматися. У 63 роки вона почала жити так, як хотіла. Вона завжди мріяла про подорожі, про життя біля моря, але жертвувала цим заради мене. Чи маю я право засуджувати її зараз?
Кілька тижнів тому ми знову розмовляли. Мама сяяла, розповідаючи про те, як навчилася готувати місцеві страви й знайшла друзів серед місцевих.
— Лізо, ви маєте приїхати сюди! Дахаб такий гарний. Діти будуть у захваті.
Я посміхнулася. Можливо, вона й права. Можливо, настав час перестати тримати образу й спробувати зрозуміти її. Адже щастя — це не завжди те, що ми уявляємо для інших. Щастя — це коли людина живе в гармонії зі своїми мріями.
А як ви вважаєте, чи правильно, що мама вирішила жити для себе? Чи мала б ставити родину на перше місце, цікаво почути вашу думку.
