— Ви не виставите нас звідси, чуєте? — жінка стояла в дверному отворі, міцно притискаючи до себе двох маленьких хлопчиків. Її голос тремтів, але в очах світилася відчайдушна рішучість. — Нам нікуди йти. В тій кімнаті, що нам лишили, стеля осипається, а сусіди щоночі влаштовують розбірки. Тільки вперед ногами ви мене звідси винесете!
Я розгублено тримав у руці блискучі новенькі ключі, які щойно отримав від роботодавця.
— Стривайте, пані, як вас звати? Я Владислав. Це моя оселя, ось ордер, ось документи. Я чекав на це два роки, туляючись по гуртожитках.
— Мене звати Наталя. І мені байдуже на ваші папери! Мій чоловік віддав цьому заводу здоров’я, йому обіцяли дах над головою для сім’ї, а коли його не стало, про нас просто забули. Тож кличте кого хочте, але діти залишаться в теплі!
Я подивився на малюків, які позирали на мене з-під материнської руки. У квартирі пахло свіжою фарбою та дитячим милом. Весь мій тріумф від отримання власного куточка миттєво випарувався, поступившись місцем важкому роздуму.
Моє колишнє життя закінчилося два роки тому. Пам’ятаю той вечір, наче це було вчора. Чергова сцена, влаштована дружиною через те, що квартальна виплата виявилася меншою, ніж вона очікувала.
— І це все? — вона кинула конверт на стіл. — Як ми маємо жити на ці копійки? Ти взагалі думаєш про майбутнє дитини?
— Я працюю на двох ставках, Олено! — не витримав я. — Тобі завжди мало. Ти бачиш у мені не людину, а лише гаманець, який має постійно поповнюватися.
Того вечора я просто зібрав дві сумки з найнеобхіднішим одягом. Найважче було залишати доньку, мою маленьку радість, але я знав: залишатися — означало щодня отруювати її життя нашими нескінченними суперечками про статки.
Я залишив їм велику квартиру, забравши лише свої книги, які для Олени були просто паперовим мотлохом.
Ночував у старого друга, Олега. Ми просиділи до світанку, обговорюючи мою ситуацію.
— Знаєш, Олеже, — казав я, дивлячись у вікно на спляче місто. — Я наче з клітки вирвався. Так, у мене нічого немає, крім книг і роботи, але я вперше за довгий час відчуваю, що дихаю. Тільки за малою сумую неймовірно. Буду допомагати, скільки зможу, аби лише мати не налаштувала її проти батька.
Почалося життя в заводському гуртожитку. Це місце важко назвати затишним, але я з головою пірнув у роботу. Керівництво цінувало мій досвід.
Минуло два роки. Я звик до галасливих коридорів і спільної кухні. І ось, наче грім серед ясного неба — новина від начальника.
— Владе, зайди, — він хитро посміхнувся. — Тут на тебе папірець чекає. Малогабаритна квартира в новому будинку біля парку. Заслужив!
Я не вірив своїм вухам, поки не відчув холодний метал ключів у долоні. Після обіду мене відпустили, і я майже біг до того будинку. Піднявся на свій поверх, підійшов до дверей… і раптом почув за ними плач дитини.
Саме так я познайомився з Наталею. Виявилося, що її історія була значно важчою за мою. Її чоловік працював на тому ж підприємстві, що і я. Кілька років тому він сталось непоправне.
Обіцянки залишилися на папері, чоловік невдовзі занедужав і пішов із життя, а жінка з двома дітьми опинилася в старій квартирі чоловіка яку й квартирою не назвати, адже то були перероблені під квартиру кімнати гуртожитку.
Дізнавшись про розподіл квартир у новобудові, вона домовилась із майстрами, що поживе у одній із квартир доки йде будова.
Я пройшов у кімнату й сів на табурет.
— Знаєте, Наталю, я не звір. Давайте зробимо так. Квартира має дві кімнати. Я займу меншу, а ви з хлопцями — більшу. Поки що будемо сусідами, а паралельно я спробую з’ясувати у керівництва, як відновити справедливість.
Вона дивилася на мене з недовірою, але що їй залишалось.
— Ви справді дозволите нам лишитися? — прошепотіла вона.
— Світ і так занадто важкий, щоб ми ще й одне одного виганяли на холод, — відповів я.
Наступного ранку я був у кабінеті голови начальника. Розмова була непростою.
— Слухай, Владиславе, — він нервово перебирав папери. — Ти отримав ордер, живи собі. Що ти лізеш у ті старі справи? Ну обіцяли колись, ну не вийшло… Ти ж знаєш, як це буває.
— Я знаю інше, — я твердо дивився йому в очі. — Чоловік Наталі врятував репутацію заводу, замовчавши про випадок на зміні. А тепер його діти ростуть серед плісняви та вічних гульок сусідів. Якщо ви не вирішите це питання, я піду до журналістів. У мене є імена свідків тієї події.
Голова профкому зблід. Він розумів, що розголос зараз нікому не потрібен. Ми пішли до директора. Той, літня і втомлена людина, довго мовчав, розглядаючи мої документи.
— Добре, — нарешті мовив він. — Є в мене ще один варіант. У тому ж будинку, в іншому під’їзді, є службова однокімнатна квартира. Вона трохи менша, але з гарним ремонтом. Пропоную такий обмін: Владислав переїжджає туди, а Наталя з дітьми залишається в двокімнатній, і ми оформлюємо на неї всі права.
Це було ідеальне рішення. Як то кажуть, ми вирішили долі двох сімей. Наталя, коли дізналася про новину, довго не могла заспокоїтися — плакала, але вже від радості, і дякувала так, що мені ставало ніяково.
Ми стали сусідами через стіну, але в різних під’їздах. Життя потекло спокійно. Аж поки одного грудневого вечора, повертаючись з другої зміни по ожеледі, я невдало оступився. Тріск у нозі не віщував нічого доброго.
Наступні кілька тижнів я провів у гіпсі, замкнений у своїй новій однокімнатній оселі. Виходити в магазин було справжнім випробуванням. І ось одного вечора у двері постукали.
На порозі стояли Наташині хлопці з великим пакунком.
— Мама передала гарячий суп і котлети, — серйозно сказав старший. — Вона каже, що вам зараз треба добре їсти, щоб одужати.
Так почалася наша справжня дружба. Наталя щодня піклувалася про мене, присилаючи дітей з домашніми стравами, а іноді й сама заходила на кілька хвилин — запитати, чи не треба чогось із аптеки.
Ми багато розмовляли. Виявилося, що у нас спільні погляди на виховання, на книги, на життя. Вона була неймовірно світлою людиною, попри всі випробування, що випали на її долю.
Коли гіпс нарешті зняли, я першим ділом купив величезний торт, кілька іграшок для малих і пляшку вишуканого ігристого напою.
— Це за моє «спасіння», — посміхнувся я, коли Наталя відчинила двері. — Та ну що ви, Владиславе… ми просто хотіли допомогти.
— Знаєш, Наталю, — я вперше звернувся до неї на «ти», — здається, та випадкова зустріч біля дверей моєї квартири була зовсім не випадковою.
Минув рік. Ми з Наталею зрозуміли, що наше сусідство переросло в щось набагато глибше. Її діти стали називати мене татом, і це було для мене найбільшою нагородою.
Моя рідна донька теж часто приїжджала до нас — Олена, на диво, не перешкоджала нашим зустрічам, можливо, знайшовши собі нового спонсора своїх забаганок.
Дві наші квартири в одному будинку — це було добре, але ми мріяли про справжнє спільне вогнище. Обмін пройшов успішно: ми знайшли чудову чотирикімнатну квартиру в тому ж районі. Тепер у кожного хлопчика була своя кімната, у нас — спальня, а четверта кімната…
Четверта кімната готувалася для особливої події. Ми з Наталею чекали на поповнення.
— Як думаєш, хто там? — запитала вона одного вечора, коли ми разом збирали нове дитяче ліжечко.
— Не знаю, — я обійняв її за плечі. — Але хлопці дуже хочуть сестричку. Кажуть, будуть захищати її від усього світу.
Дивлячись на нашу велику родину, я часто згадував той день, коли я з двома сумками йшов у нікуди. Тоді мені здавалося, що життя закінчене, що попереду лише сірі будні в гуртожитку.
Але доля мала свій план. Вона забрала в мене те, що було фальшивим, щоб дати мені справжнє.
Іноді, щоб побудувати щось міцне, треба спочатку все зруйнувати. Ми з Наталею звели наше щастя на фундаменті чесності, взаємодопомоги та справжнього піклування одне про одного.
Тепер у моєму домі більше не було суперечок про гроші — у ньому панував сміх, запах пирогів і тихе щастя людей, які нарешті знайшли свій берег.
Я знову дістав свої книги з коробок. Тепер вони стояли на полицях у великій вітальні, і малюки часто просили мене почитати їм казки перед сном. Життя нарешті набуло того змісту, про який я колись лише мріяв, гортаючи сторінки в самотній кімнаті гуртожитку.
Головна картинка ілюстративна.
