Мене звати Вероніка. Мені зараз п’ятдесят один, і я щойно пережила, мабуть, одну з найцікавіших, але й найскладніших пригод у своєму житті — мій перший шлюб.
Так, саме перший, бо до п’ятдесяти я жила сама. І якщо чесно, тепер часто думаю: А нащо тобі жінко добра узагалі було це все починати?
От чого не вистачало у житті? Чим була незадоволена? Де було не так, що аж так приспічило мені у той “замуж”? Але ж ні, навіть у п’ятдесят я знайшла рожеві окуляри, одягла і зробила крок у напрямку “А раптом?”.
А все почалося, коли моя давня приятелька Олена вирішила мене “ощасливити” і узяти мою долю до своїх рук. Ну а як? Вона ж краще знає, що для мене добре.
— Ніко, це ж просто доля! — вона сиділа в мене на кухні, розмахуючи чашкою чаю. — Геннадій — вдівець, освічений, і вірші любить! Ти тільки поглянь на нього. Вам просто судилося бути разом.
Я усміхнулася. Якби не знала Олену, то подумала б, що це чергова романтична вигадка. Але тоді я подумала: а чому б і ні? Мені було 49, і хоча самотність мене особливо не гнітила, все ж іноді хотілося мати когось поруч.
Зустріч відбулася у мене вдома. Геннадій справив непогане враження: галантний, інтелігентний, говорив красиві слова про життя й поезію. Був у той день мужчиною його приємно було слухати.
Ми обмінялися номерами телефонів, а далі якось усе закрутилося. Спочатку дзвінки, потім регулярні зустрічі, і ось через пів року він запропонував мені руку й серце.
— Ну, що скажеш? — запитала я у себе, дивлячись у дзеркало в день весілля. У відповідь побачила розгублену жінку, яка не знала, чи радіти, чи втекти. Але я вирішила ризикнути.
Весілля було скромним: ми розписалися, запросили кілька друзів до ресторану, і все. Геннадій переїхав до мене, адже його квартиру зайняла дочка з сім’єю.
І тут почалося те, що я називаю “життєвим квестом”.
Спочатку все здавалося кумедним. Наприклад, його звичка залишати шкарпетки під диваном.
— Гена, ну це ж неможливо! — я стояла в вітальні з парою його шкарпеток у руках.
— А що такого? — запитав він, навіть не відриваючи погляду від телевізора. — Вдома ж я.
— Дома? У мене вдома, Гена! — обурилася я.
Він тільки посміхнувся і знову повернувся до свого фільму.
Потім була історія з чашками. Він любив пити чай у вітальні, але ніколи не ставив підставку під гаряче. Як результат, мій улюблений дерев’яний стіл був зіпсований плямами.
— Геннадію, ну хоч раз постав ту чашку на щось! — сердито вигукнула я, побачивши чергову оранжеву пляму на столику.
— Ти така педантична, Вероніко, — сказав він і навіть не вибачився.
Найбільше мене вражало те, як він адаптувався до нашого побуту. Магазини, прибирання, готування — все чомусь стало моєю справою.
— Ген, ти купив молоко? — запитала я одного вечора, коли готувала вечерю.
— Ой, ні, забув. Але нічого, у тебе ж є гроші, сходи купи, — сказав він і ліниво потягнувся на дивані.
Це стало останньою краплею.
— Ми так більше не можемо, Гено, — почала я якось увечері. — Ти живеш у моєму домі, нічого не робиш і тільки створюєш хаос.
Він подивився на мене здивовано:
— Що ти маєш на увазі? Я думав, у нас усе добре. Ти навіть на мою покійну дружину схожа — така ж турботлива.
Ці слова розлютили мене більше, ніж усе інше. Я зрозуміла, що для нього я лише зручна альтернатива: людина, яка прибирає, готує, створює комфорт, але не має права вимагати щось у відповідь.
Тобто, він собі знайшов дружину, обов’язком якої є, як і попередньої, опікуватись ним і любити його тільки тому, що він от такий собі Гена.
— Ми розлучаємося, Гено, — сказала я.
Серйозно він це не сприйняв. Пішов і приніс із магазину мені літр молока. Поводився так, ніби я його образила дуже. Наступного дня приніс ще літр молока із магазину, лишив його на столі, мовляв – на тобі жінко, аби не казала, що Гена нічого тут не робить.
Процес розлучення виявився ще одним випробуванням. Його дочка, яка вже оселилася в його квартирі, приїхала до мене “поговорити”.
— Вероніко, подумайте ще раз, — благала вона. — Ви ж йому підходите. Така пара гарна. Старіти разом будете. Та й нам так добре, в його квартирі. Ви ж тільки рік разом, звикаєте одне до одного.
— Я йому не хатня робітниця, — відповіла я твердо. – Я не твоя мама не його сестра – дружина. Не для того я жила собі спокійно все життя. аби у 50 ходити за мужиком як за дитям малим.
Розлучення тривало три місяці. Коли все завершилося, він ще й прийшов до мене, аби повернути подарунки, які зробив мені під час шлюбу.
Згадувала я що ж такого цінного мушу йому віддати і таки пригадала: швабра і набір викруток, які він приніс мені до свята усього жіноцтва, бо ж у мене в квартирі жодної не було.
— Бери, — сказала я, виносячи ці речі до дверей.
Тепер я знову одна, і це не викликає у мене жодних жалів. Зате я дізналася, що шлюб у п’ятдесят — це справжній виклик, і не кожен до нього готовий.
Чи шкодую я? Напевне ні. Лиш тепер дивлюсь на одружених подруг із великим жалем і повагою.
Поясніть мені, як можна от так жити все життя ще й говорити очі закриваючи, що ти щасливий?
Головна картинка ілюстративна.
