– Та ти моя ровесниця! Синку, ти дівчини собі знайти не можеш, ти ж у мене такий красень!
А далі все тільки утверджувало мене в тому, що я права – і розлучена вона двічі, і дітей двоє, квартир своєї не має, робота не високооплачувана.
– Сину, вона хоче тобі всістися на спину, бо ти молодий і сильний, та хоче тобою робити. Одумайся!
Та де. Не хотів мене слухати. А та Оля замість того аби мати якесь лице та сина відпустити, почала там щось колотити, що син почав гульбанити.
Ось так мені віддячила. Звичайно, що син в усьому мене винуватив, а я вже сили не мала виносити те все і кажу:
– Ну то вертайся до неї. Вертайся і будеш бачити, як тобі віжки закрутять.
Пішов він туди жити і я вже й слова не казала. Вони розписалися, навіть я на весіллі була і танцювала.
Я вам так скажу, що я так само гарно виглядала, як і молода, а може, ще й краще.
І ось там я й познайомилася з Денисом, молодим чоловіком, який мене запевняв, що я просто красуня.
Я не заперечувала, але й собі казала правду – він просто так мене бачить після тих всіх напоїв, але хіба я не можу наслухатися цих компліментів?
Мені лише сорок п’ять, я цілком ще молода жінка, а Денису десь за тридцять п’ять, він каже, що тридцять дев’ять, але я не вірю, а паспорт ще не бачила.
Де ж я знала, що між нами таке закрутиться? Я всіма силами намагалася приховати наші стосунки, але той як навмисно, мене по ресторанах водить та в театр, просить погуляти з ним, виїхати на природу.
І в такій поїздці й побачила нас Оля. І почалося.
– А що це таке, мамо, – питає, – Ви хіба не бачите, скільки вам років, а скільки йому? Денис у нас хлопець специфічний, все мріє знайти жінку, яка буде пилиночки з нього здувати та з ложечки годувати. Не боїтеся, що пенсії не стане його забезпечити?
– Доця, – кажу їй, – не лізь не у своє діло, ми дорослі і самі розберемося.
– Та я наче одноліток ваш, мамо, от і попереджаю по доброті душевній, бо люди різні бувають.
– Дякую. Прийму до уваги. Тільки синові не кажи.
– Звичайно, – мило усміхнулася та.
І що ви думаєте – сказала. Той одразу приїхав з вимогою аби я на нього хату переписала:
– Щоб не дати шансу цьому квартиру у тебе забрати. Мамо, ти геть головою не думаєш? Тобі скільки років?
– Сину, я зрозуміла вас, не треба більше роздувати з мухи слона. Я до вас не лізу і ви до мене теж не лізьте. Домовилися?
Отак і живемо. Денису справді тридцять дев’ять, ми з’їхалися, син привозить до нас свого сина, я тому дуже тішуся і тішуся, що він виглядає щасливим.
Тому я для себе зрозуміла одне – не лізти з порадами ні до кого, життя саме всього навчить і все розставить по місцях. А ви якої думки?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
