П’ять років тому я пережила подію, яка назавжди змінила моє життя. Тоді мені було 55 років, а моєму обранцю — 60. Наш шлюб був першим для обох. І хоча в наші часи таким уже нікого не здивуєш, ця історія заслуговує на увагу.
Я ніколи не планувала виходити заміж. У молодості мене покинув хлопець, якого я палко кохала. Його звали Артем. Він залишив мене з малям під серцем. Пʼятий місяць. Це для мене було справжнім потрясінням. Спершу я навіть думала про найгірше, але взяла себе в руки і дала собі обіцянку: ніколи не дозволю більше нікому так зі мною вчинити. Я вирішила, що заміж більше не вийду.
Моє життя склалося так, що я виховала доньку сама. Вона виросла, вийшла заміж, подарувала мені онуків. Тим часом я звикла до самотності. Чоловіки в моєму житті траплялися, але я була непохитна. З роками я стала жінкою з сильним характером, але позбавленою жіночої м’якості. Самотність залишила на мені свій відбиток.
Та життя — річ непередбачувана. Вийшовши на пенсію, я вирішила зайнятися садівництвом. У мене був невеликий дачний будиночок, який дістався у спадок від батьків. Їздити туди доводилося електричкою. Щоб скоротати час у дорозі, я брала із собою журнали з кросвордами.
Одного разу, коли я сиділа в вагоні, до мене підсіли троє людей — літня подружня пара та невисокий чоловік похилого віку. Спочатку всі мовчали. Потім я почула тихий голос жінки:
— Артеме, може, заїдемо до дітей? Допоможемо їм трохи…
— Та ти що, смішна? — загримів її чоловік. — Щоб я перед ними на колінах повзав?
Він почав виливати на жінку цілий потік не найкращих емоцій, слів не добирав. Від почутого я мимоволі повернула голову. І… застигла. Переді мною сидів Артем — той самий чоловік, який залишив мене багато років тому. Він виглядав значно старшим, але все ще залишався впізнаваним. Його злісний вираз обличчя ніби підтверджував, що з роками він не змінився.
— А ти чого витріщилася? — раптом гримнув він у мій бік. — Відвернися, бо…
Я скам’яніла. Слова застрягли в горлі, руки й ноги наче перестали мене слухатися. Але несподівано втрутився той невисокий чоловік. Він рішуче піднявся, став між мною і Артемом, і промовив спокійним, але твердим голосом:
— Якщо ти зараз не припиниш, то матимеш справу зі мною. Чоловік, який так поводиться з жінками, для мене — ніщо.
Цей спокійний виступ вразив мене. Артем, замість того щоб продовжувати, раптом осів, втягнув плечі й щось невиразно пробурмотів. Від цього видовища мене охопив цілий вихор емоцій. Стільки років я діймала себе спогадами, а тепер побачила, як жалюгідно виглядає ця людина.
У цю мить мене вразило усвідомлення: цей чоловік, який колись був для мене всім світом і через якого я побудувала своє життя на принципах самотності, тепер здавався чужим і слабким. Невже саме через нього я так довго трималася за свій страх довіряти? Сльози самі котилися по обличчю, і весь мій життєвий шлях раптом постає перед очима, мов швидкоплинний фільм, залишаючи гірке відчуття втрати часу і можливостей.
Артем вийшов на одній із зупинок разом із дружиною, а я залишилася сидіти, не в змозі стримати сліз. Мій заступник подивився на мене з легкою усмішкою.
— Ваші сльози не можуть зіпсувати вашу чарівність, — сказав він.
Його звали Олександр Михайлович. Він виявися чоловіком із добрим серцем і сильним характером. У його словах і вчинках була щирість і рішучість, яких я давно не зустрічала. Ми почали розмовляти, і я вперше за багато років відчула себе не самотньою.
Наші зустрічі стали регулярними. Олександр допомагав мені на дачі, ми разом гуляли, розмовляли, сміялися. Його турбота і тепле ставлення пробудили в мені давно забуті відчуття. Я раптом зрозуміла, що хочу бути поруч із цією людиною, хочу кохати і відчувати себе коханою.
Через кілька місяців Олександр запропонував мені стати його дружиною. Я погодилася без вагань. Це було рішення, яке я прийняла з радістю й без сумнівів. Наше весілля було скромним, але дуже теплим і душевним. Поруч із нами були найближчі люди — моя донька, онуки і кілька друзів.
Сьогодні, через п’ять років після тієї зустрічі в електричці, я можу з упевненістю сказати: навіть у зрілому віці життя може подарувати нові можливості. Наш шлюб із Олександром — це гармонія і щастя. Ми вміємо цінувати один одного, підтримувати і бути опорою.
Життя — це непередбачувана подорож. Іноді воно може підносити несподівані, але такі бажані подарунки. Ніколи не варто втрачати віру, бо навіть у осінь життя може прийти справжня весна.