Змиритися і відпустити я не могла ту ситуацію, якби мені священник не радив, а більше я ні з ким не говорила. Враз перестали мене інші цікавити і якби не літні батьки, то й не знала б, чого мене земля ще носить.
Того дня я дивилася в вікно, як завжди зі своєї великої хати, сонце заходило червоним і лизало язиками полум’я небо. На мороз, як вже мені та зима набридла, думала я про себе.
Але далі побачила, що по вулиці бігають люди і вийшла на мороз. Небо й справді було червоне, але від заграви від чийогось будинку.
– То в кого?, – спитала сусіда, що біг з лопатою.
– Та в зятя вашого…
У мене співчуття не було, вернулася до хати, але заснути не могла. «Треба було більше натопити», – думала про себе, бо хата велика, швидко вистудилася, а я лише в одній кімнаті палю.
Колись мріяла, як по ній будуть онук бігати, ще й казала чоловікові аби стіл великий робив, аби всім було за ним місце. Стіл є, а ні мого чоловіка. ні доньки, нема.
Коли вона привела Павла знайомитися, то я зраділа, що хлопець високий і міцний, буде в домі господарем та допомагатиме нам в усьому.
Задумали вони тоді ванну робити, замовили все, а Юля й давай батькові казати:
– Тату, вже все привезли в магазин, давай поїдемо та привеземо! Ото Павлові сюрприз буде!
Чоловік завів уазик і вони поїхали, але додому не вернулися.
Мені радили ще заміж вийти, але я не могла. Не могла.
– Марино, то й в сорок п’ять дітей мають, а тобі треба…
Як до себе когось чужого підпустити?
До мене кілька разів вікна стукали, то в мене нерви й не витримали, а, коли вернулася, то стала геть відлюдькувата, де й краса ділася, то вже ніхто мене й не турбував.
Отак з дня на день і жила, ногами шаркала, а мені лиш п’ятдесят один було.
А Павло живе, радіє, йому все одно чи була Юля колись…
А тут хата йому пішла, ну нічого, то не найгірше.
Почали вже по селу збирати речі і до мене мають лице прийти просити.
– Нічого у них не лишилося, не мають куди піти навіть.
– А мені що?, – закрила я хвіртку.
Пішла до батьків, а вони теж про це говорять.
– Як вам так хочеться помогти, то до себе беріть, – кажу їм, – а як лиш язиками почесати, то годі.
Натопила, наварила і далі в свою самоту. Я б переїхала до батьків та хата такого не пробачить, піде пліснява чи гриб, а вони до мене йти не хочуть.
А на наступний день стали у мене на порозі обоє.
– Що сталося?, – сплеснула я руками.
– Ми хату дали Павлові, а самі до тебе прийшли. Він пізніше наші речі перевезе.
– Ви?, – тільки й змогла вимовити.
– Діти у них малі, Марино, як зиму перебудуть?
Батьки до хати, а далі й Павло з усім сімейством.
– Ми вам віддячимо, як що робити чи помогти – кажіть.
– Не треба мені нічого.
– Та я ж бачу, що треба…
Отак і почали набридати, то паркан поправить, то дров наколе, то сніг прокидає… Та нова принесе щось спечене, смачне, правда, але в батьків така піч, що сама пече. А діти вже так щебечуть і мене бабусею кличуть. Заради них і терплю все це, вони ж ні в чому не винні.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
