Я знаю, що вона пробачила мені давно, але як пробачити самій собі? Як перед очима: я стрибаю від радості на ліжку і кажу їй: «А я краще за тебе читаю! Краще! Краще!».
Мама опускає свої гарні карі очі, а тато щасливо усміхається. З мамою так можна було.
Вже пізніше, коли виросла, я зрозуміла чому, але тоді я була татовою розумницею, яка була в усьому краща за маму: краще читала, більше знала, була привітнішою і «міською».
– Ніно, тебе можна витягти з села, але село з тебе – ніяк, – не раз казав тато, повторював дідусь і підтакувала бабуся.
А мама просто опускала додолу свої карі очі.
При цьому ми їли трави, які вона готувала, ходили в чистому, спали в чистому, перебували в чистому…
Тато завжди мав випрасувані накрохмалені сорочки, які він вдягав в університет, де був викладачем.
– Ну хоч в чомусь ти пригодилася, – казала бабуся, бо саме в їхній великій квартирі ми всі мешкали.
Тато брав на якісь заходи мене, а не маму, бо ж вона не вміла себе вести. Звичайно, питанням часу було, що він знайде собі достойнішу кандидатуру.
Мені було десять, коли мама зібрала сумки, взяла мене за руку і ми поїхали до бабусі. Відтоді я її не переносила. Як вона посміла мене забрати з комфорту і загального захоплення в забите село?
А вона лиш опускала очі додолу. Телячі очі.
Я хотіла до тата, хотіла в місто, хотіла гарне житло.
Ніякі пояснення на мене не діяли – вона просто мене забрала, але ж тато мене прийме назад.
Я додумалася приїхати в місто і знайти нашу квартиру, але бабуся не пустила мене на поріг.
– Вікторіє, ти будеш жити з мамою. У тата тепер на тебе нема часу, – говорила вона, а в квартирі чувся плач немовляти.
Вона відвела мене на вокзал і відправила в село, навіть не привезла сама, сказала водієві, що я в таке то село і заплатила йому.
Мама б і не дізналася про мою поїздку, адже працювала на фермі цілими днями, але донесли.
Вона мені нічого не сказала, просто опустила очі…
А якось приїхав тато.
– Ти приїхав мене забрати додому?, – втішилася я.
– Ні, доню, я маю вирішити певні питання з мамою. Будь розумницею.
– Ти приїдеш до мене на день народження, – так само спитала я з надією.
– Звичайно, – сказав він, а що тобі привезти?
Тоді в моді стали барбі, я вже й не хотіла ними бавитися, але просто хотіла мати таку ляльку.
Тато на моє день народження не приїхав, але мама принесла пакунок.
– Ось, тобі тато передав.
То була лялька, яку я так хотіла… Я просто з нею не розлучалася і вона лежала у мене під подушкою, як надія, що тато прийде.
Він більше не давався чути, а мені потроху стала прояснюватися картина їхнього з мамою шлюбу. Молодий перспективний студент приїхав в колгосп на практику, на збір урожаю. А там моя мама, карі очі і чорні брови.
Вірші їй читав до самого ранку…
І вже мусив привезти до себе, бо була при надії.
У неї з освіти – лише школа, а далі важка праця, щоб допомогти мамі, щоб назбирати на плаття в синіх незабудках…
Та й у високоосвіченій родині їй знайшли застосування в принеси-подай, а не в часі на гарну книжку та похід в театр…
І все більше і більше вона муляла, опускала очі…
Я завжди гарно вчилася, тому в сільській школі була відмінницею, хотіла вивчитися і самій поступити в університет, де працює тато. Він приходить на пару і питає, щоб староста дала журнал, а це я…
Так і сталося.
Його подиву не було меж, він навіть запросив мене до колишньої квартири. Там господарювала інша жінка, були інші діти.
– Як тобі вдалося самостійно вступити, – спитав пишаючись тато, – Мої гени…
– Не знаю, взяла на екзамени твою ляльку і все вдалося.
– Яку ляльку?, – здивувався він.
– Ту, яку ти мені…
Слова застряли в горлі… Він її не купував… Як і забув за моє день народження і тоді і всі ці роки…
Я перевелася на інший факультет, а, коли приїхала додому, то міцно-міцно обійняла маму.
Її очі світилися любов’ю… Як завжди…
Фото Ярослава Романюка.