fbpx

Мені було десять, коли мама зібрала сумки, взяла мене за руку і ми поїхали до бабусі. Відтоді я її не переносила. Як вона посміла мене забрати з комфорту і загального захоплення в забите село

Я знаю, що вона пробачила мені давно, але як пробачити самій собі? Як перед очима: я стрибаю від радості на ліжку і кажу їй: «А я краще за тебе читаю! Краще! Краще!».

Мама опускає свої гарні карі очі, а тато щасливо усміхається. З мамою так можна було.

Вже пізніше, коли виросла, я зрозуміла чому, але тоді я була татовою розумницею, яка була в усьому краща за маму: краще читала, більше знала, була привітнішою і «міською».

– Ніно, тебе можна витягти з села, але село з тебе – ніяк, – не раз казав тато, повторював дідусь і підтакувала бабуся.

А мама просто опускала додолу свої карі очі.

При цьому ми їли трави, які вона готувала, ходили в чистому, спали в чистому, перебували в чистому…

Тато завжди мав випрасувані накрохмалені сорочки, які він вдягав в університет, де був викладачем.

– Ну хоч в чомусь ти пригодилася, – казала бабуся, бо саме в їхній великій квартирі ми всі мешкали.

Тато брав на якісь заходи мене, а не маму, бо ж вона не вміла себе вести. Звичайно, питанням часу було, що він знайде собі достойнішу кандидатуру.

Мені було десять, коли мама зібрала сумки, взяла мене за руку і ми поїхали до бабусі. Відтоді я її не переносила. Як вона посміла мене забрати з комфорту і загального захоплення в забите село?

А вона лиш опускала очі додолу. Телячі очі.

Я хотіла до тата, хотіла в місто, хотіла гарне житло.

Ніякі пояснення на мене не діяли – вона просто мене забрала, але ж тато мене прийме назад.

Я додумалася приїхати в місто і знайти нашу квартиру, але бабуся не пустила мене на поріг.

– Вікторіє, ти будеш жити з мамою. У тата тепер на тебе нема часу, – говорила вона, а в квартирі чувся плач немовляти.

Вона відвела мене на вокзал і відправила в село, навіть не привезла сама, сказала водієві, що я в таке то село і заплатила йому.

Мама б і не дізналася про мою поїздку, адже працювала на фермі цілими днями, але донесли.

Вона мені нічого не сказала, просто опустила очі…

А якось приїхав тато.

– Ти приїхав мене забрати додому?, – втішилася я.

– Ні, доню, я маю вирішити певні питання з мамою. Будь розумницею.

– Ти приїдеш до мене на день народження, – так само спитала я з надією.

– Звичайно, – сказав він, а що тобі привезти?

Тоді в моді стали барбі, я вже й не хотіла ними бавитися, але просто хотіла мати таку ляльку.

Тато на моє день народження не приїхав, але мама принесла пакунок.

– Ось, тобі тато передав.

То була лялька, яку я так хотіла… Я просто з нею не розлучалася і вона лежала у мене під подушкою, як надія, що тато прийде.

Він більше не давався чути, а мені потроху стала прояснюватися картина їхнього з мамою шлюбу. Молодий перспективний студент приїхав в колгосп на практику, на збір урожаю. А там моя мама, карі очі і чорні брови.

Вірші їй читав до самого ранку…

І вже мусив привезти до себе, бо була при надії.

У неї з освіти – лише школа, а далі важка праця, щоб допомогти мамі, щоб назбирати на плаття в синіх незабудках…

Та й у високоосвіченій родині їй знайшли застосування в принеси-подай, а не в часі на гарну книжку та похід в театр…

І все більше і більше вона муляла, опускала очі…

Я завжди гарно вчилася, тому в сільській школі була відмінницею, хотіла вивчитися і самій поступити в університет, де працює тато. Він приходить на пару і питає, щоб староста дала журнал, а це я…

Так і сталося.

Його подиву не було меж, він навіть запросив мене до колишньої квартири. Там господарювала інша жінка, були інші діти.

– Як тобі вдалося самостійно вступити, – спитав пишаючись тато, – Мої гени…

– Не знаю, взяла на екзамени твою ляльку і все вдалося.

– Яку ляльку?, – здивувався він.

– Ту, яку ти мені…

Слова застряли в горлі… Він її не купував… Як і забув за моє день народження і тоді і всі ці роки…

Я перевелася на інший факультет, а, коли приїхала додому, то міцно-міцно обійняла маму.

Її очі світилися любов’ю… Як завжди…

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page