Отож, мої батьки жили добре, тато їздив на сезони, будував хату, купив мені квартиру. Як батьки вони зробили для мене навіть більше, ніж могли, бо завжди старалися аби я все мала найкраще, або таке, як усі. Мені справили пишне весілля, так само вивчили мене, бо не завжди, скажу чесно, вдавалося здати сесію одним розумом.
Я вийшла заміж в місто і квартира була куплена моїм татом, він сам поробив в ній ремонти, так що все було дуже гарно і зручно.
Як мама онукові тішилася – ви й не уявляєте, адже вона практично завжди була вдома сама, тато як приїде на зиму на січень, то й уся відпустка, бо так лише на релігійні свята їздив на три-чотири дні, максимум тиждень.
Мамі було всього п’ятдесят три, коли у неї виявили ту недугу. Що вже ми не робили, скільки грошей не вкладали, але мамі не ставало краще. Вже останній рік вона сама розуміла, що не витягне, тому попросила мене приїхати пожити з ними.
– Мамо, але в мене робота, – кажу я їй.
– Доню, яка робота? Мені так сумно без вас з Васильком, хай дитина буде біля бабусі, хай мене запам’ятає, що я дуже його любила.
Я не хотіла звільнятися, але прийшлося. Зрозумійте мене, я звільнилася з улюбленої роботи, тому й відреагувала на слова матері так гостро. Якби в інших обставинах, то може й послухала б її.
Отож, мама якось взяла мене за руку і каже:
– Доню, знаєш, що в світі найважче? Чекати. Я те знаю добре, коли чекаєш і не знаєш, як ви там, як тато, що він робить, що думає. Я все своє життя прочекала на нього і на тебе. А тепер вже все. Я тебе дуже прошу – як батько захоче женитися, захоче привести до нас жінку – не переч. Чоловіки не вміють справлятися з самотністю так, як ми. Ти мене розумієш?
Я кивнула, хоч в душі мало не луснула з обурення – як це нова жінка? В нашу хату? Та як тато таке зробить, то я його знати не хочу.
І ось мами не стало, а тато геть пустився берега. Я вже знову не працюю, бо маю його пильнувати, адже він не просто гуляє, але й засне десь в канаві і що тоді? Я вже його совістила мамою і якось помогло трохи і от я поїхала додому, нарешті поновилася на роботі, добре, що мене чекали.
Життя моє пішло звичним шляхом, мама залишилася там далеко, а я тут і маю жити щасливо, вона б цього хотіла, так я собі думала.
І ось тато якось почав зі мною розмову, що він хоче зійтися з однією жінкою. І коли я зрозуміла про кого він каже, то мені аж волосся на голові дибки стало. Та таку гуляку пустити в хату, де моя мама ходила? Та ніколи в світі!
Я приїхала, чоловіка покликала, сватів так само, ми всі хором його відмовляли від такого вчинку і я казала, що мама б ніколи на таке не погодилася!
Що як він таке зробить, то ми його знати не хочемо.
Так, я не можу до нього кожен тиждень приїжджати і все контролювати, але він не мала дитина. Та й хто з порядних жінок на нього тепер подивиться, коли знали, з ким він водиться? Та кожна про своє здоров’я подумає. Чим він взагалі думав? А віддати такій жінці свою хату я не готова. Тато й далі гульбанить і я не знаю, як цьому зарадити. Якби ви вчинили на моєму місці?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
