Ми з Катериною не спілкувалися ще з шкільних років. Знову перетнулися зовсім випадково, коли нам обом виповнилося по двадцять шість. Катерина вже вийшла заміж. Її чоловік, Андрій, був на десять років старший. Їхній маленькій донечці ось-ось мало виповнитися два рочки. Я щиро тішилася за Катерину. А от вона за мене – не особливо, бо в моєму особистому житті не було чим пишатися.
– Заходь до нас якомога частіше, в Андрія повно приятелів, вони нерідко навідуються. – Підморгнула Катерина. – Ми тебе з кимось познайомимо, хтось неодмінно припаде до душі.
Я не стала відмовлятися, і вже наступними вихідними, коли Катя запросила мене на барбекю, я приїхала. Гості були найрізноманітніші. Жваві, товариські хлопці. Але чомусь так склалося, що найчастіше біля мене опинявся Андрій. Ми реготали, перекидалися жартами. Під вечір люди почали розходитися, Катерина пішла вкладати дитину спати. Я теж зібралася додому. Та Андрій заперечив:
– Ну куди ти, вихідний же, погода просто супер, давай ще трохи побудемо.
– Не впевнена, чи це зручно. – Збентежилася я. – Катя може не так зрозуміти.
– Не зрозуміє. Вона, мабуть, уже дрімає разом із малою. – Відмахнувся Андрій рукою.
Додому мені справді не кортіло йти. Останнім часом я взагалі рідко кудись вибиралася. До того ж, розмова з Андрієм мені подобалася. Я погодилася лишитися. Ми сиділи на терасі. Базікали про всілякі дрібниці. А потім Андрій перейшов на те, як у них із Катею все не так, як хотілося б. Що з боку здається, ніби ідеальна родина, а насправді кохання давно згасло. Їх тримає разом лише дитина.
– Навіщо ти мені це все розказуєш? – Насупилася я. Така тема мене дратувала.
– Бо більше немає з ким поділитися. – Знизав плечима Андрій. – Треба ж комусь виговоритися. А з тобою так просто.
– Мені час іти. – Відрізала я. Чужі сімейні справи – то завжди темний ліс. Лізти в них мені зовсім не хотілося. Я поїхала.
А слідом надійшло повідомлення від Андрія:
– Не гнівайся. Ти мені сподобалася дуже. Я гадав, що це взаємно.
Як же я себе лаяла! Виходить, тим, що залишилася, я мимоволі дала йому підставу так вважати. Наступні кілька разів, коли Катерина з Андрієм кликали мене в гості, я вигадувала відмовки, аби не йти.
Якось я помітила їхню автівку біля торговельного центру в нашому районі. У салоні сиділи двоє. Звісно, я подумала, що то Андрій із Катею. Не знала, чи вони мене бачили, тож, аби не здаватися нечемною, підійшла привітатися. У машині був Андрій, але не з дружиною. Поруч сиділа якась незнайома жінка. Вони трималися за руки. Я так отетеріла, що навіть не встигла вчасно відійти. Стояла й витріщалася, аж поки Андрій мене не помітив.
– Привіт, – усміхнувся він.
– Вітаю, – пробурмотіла я.
– Я передзвоню тобі згодом, – кинув Андрій. Я аж тоді збагнула, що це натяк, аби я їх залишила в спокої.
І він справді подзвонив пізніше.
– Це Олена. Моя кохана, – спокійно пояснив він.
– Угу. – Лише те й змогла вичавити я.
– Засуджуєш?
– Це не моя справа, – мені було боляче за Катерину, але я переконувала себе, що це справді не стосується мене.
– Я ж казав тобі, що в нас давно все негаразд, – намагався виправдатися Андрій.
– Це не моя справа, – повторила я й завершила розмову.
Мені було неприємно усвідомлювати, що Андрій обманює дружину, а я про це знаю й мовчу. Виходило, ніби я причетна до цієї брехні. Але й розповідати Катерині не наважувалася. Ми ж не такі вже й близькі подруги – казала я собі. Я просто вирішила більше з ними не бачитися. Наша дружба згасла сама по собі.
Минуло десь пів року, і я зовсім випадково дізналася, що Андрія більше немає. Їхав і не доїхав. З ним була ще в той день жінка. Вікторія. Вона після виписки зізналася, що зустрічалася з Андрієм кілька місяців. Того вечора прямували за місто, на її дачу.
Олена. Вікторія. Може, ще хтось, якщо судити з того, як легко Андрій спробував підбивати клинці і до мене. Мені було шкода Катерину. Втратити чоловіка, лишитися самій із маленькою дитиною. Шкода було й Андрія. Але мене й досі не покидає думка про цю ситуацію. Навіщо тримати цю ілюзію родини? Чому люди так роблять? І роблять же… Я впевнена, ви теж чули схожі історії.
