Мені дуже дорога була мамина хата, я багато років її тримала, як дачу, але останнім часом, аби себе обійти, куди ще десять сотих городу і дім в селі? Вирішила я продати своє майно, та звідки ж знала, до чого те приведе?

Мені дуже дорога була мамина хата, я багато років її тримала, як дачу, але останнім часом, аби себе обійти, куди ще десять сотих городу і дім в селі? Вирішила я продати своє майно, та звідки ж знала, до чого те приведе?

Років із двадцять я тримала батьківську хату в селі. Їхати було далеченько – 270 кілометрів зі столиці, але у нас із чоловіком власне авто було, тож могли тримати і обробляти город, сад, підтримувати дім у порядку.

Щоосені ми привозили повне авто закруток, картоплі, моркви і усілякої городини. Сусідям що роздавали, що вже люди виходили і купували, бо добре знали, що домашнє.

Ще поки чоловік мій був живий, то було і легше і простіше з дорогою, та й трудитись удвох куди веселіше. Коли ж мого Романа не стало, то діти мене завозили на “дачу” навесні і забирали морозами.

Перші роки я ще по старій пам’яті трудилась і тягнула все, а потім раптом зрозуміла, що нікому ні ті консервовані овочі, ні компоти у трилітрових банках не потрібні. Здавалось, маю п’ятеро онуків, двох дітей, сім’я велика, та от смаки вже в усіх не ті що були. Та й я вже за станом здоров’я не з’їм помідори із банки і огірка.

Знаєте, їхати за 270 кілометрів у сорок і у 70, то зовсім різні речі. А дивитись на те, як усе сиплеться і заростає я сил не мала, тож логічно було виставити той дім на продаж.

Маю я сина і доньку. Якось от так склалось, що відколи син одружився, то й віддалився від мене і від сестри. Прикипів до тещі, туди вони частіше їздять і онуки мої ближче до тієї бабусі. Та й невістка одразу сторонилась, як би я не намагалась зблизитись.

Але, я вже давно змирилась і навчилась спілкуватись звіддаля. Та й зрештою, я маю доньку, тож хоч і було прикро, та не критично, самотньою я не залишилась.

Та от, саме продаж отого дому і вніс розлад у наші стосунки із донькою. Бачте, я ж одразу вирішила, що після продажу гроші між дітьми навпіл розділю, так їм і сказала.

Але, той дім вирішили придбати мої свати. Мені вони сказали, що то буде їм дача, а свою квартиру у місті здадуть. Вони від мене молодші значно, та ще й вдвох. Я одразу погодилась, бо таки своїм краще ніж чужим рідний дім продати, правда ж?

Коли ж уже все оформили документально і я отримала кошти – розділила їх між дітьми навпіл. Кожен отримав рівно по п’ять тисяч доларів. Спочатку, доня моя була навіть рада, аж доки син мій не почав робити у тому домі колосальний ремонт і переробляти під свою родину.

— Гарно виходить, – каже донька ображено, – Брату будинок віддала за половину вартості? Так? Ну, то ж Олексій – мамин любимчик, а Олі будинок за містом навіщо? Їй і папірці за які нічого і не придбаєш путнього будуть у радість, так?

Як я не намагалась пояснити щось своїй доньці, та вона мене чути не має бажання. У неї своя картинка перед очима і вона бачить лиш те, що у брата тепер не тільки квартира є, а п’ять тисяч доларів і будинок за містом.

Коли ж я занедужала, Оля мене навіть не навідала, онуки і ті не зайшли. Таке враження, ніби я для них усіх уже не існую.

Я вже тисячі разів усе обдумала і ніяк не можу зрозуміти в чому моя вина? От скажіть, я й справді обділила рідну дитину? Повинна була їй усі гроші віддати, бо син тепер користується з дозволу сватів тим будинком?

Головна картинка ілюстративна.