Я не красуня і не бізнес-вумен, та й ці категорії жінок не застраховані від того, що одного чудового дня їм скажуть: па-па!
Я звичайна жінка, зі звичайними потребами – родина, робота. Все. У мене не було ні зустрічей з подругами, ні якісь родинні втручання.
Ні, ми жили окремо в місті, в квартирі свекрухи, ростили двох дітей. Жили як усі, не розкошували, виїздили на тиждень влітку на відпочинок на озера, прогулянки з дітьми з морозивом.
Могли поїхати десь на родинні застілля чи весілля. Отак проминуло вісімнадцять років і я отак, кладучи руку на серце, могла б сказати, що все було нормально.
Так, сварки були і непорозуміння, але ж у кого їх нема?
Я вже змирилася з тим, що маю з таким чоловіком дожити до старості і все. У нас діти, у нас за плечима життя, кінець-кінців!
Думаю, що все завершилося тоді, коли чоловік поїхав на рік за кордон. Я не хотіла його відпускати, бо ж вже тягнемо якось ту ланку, то вже хай буде так. Не жили багато, то вже що починати…
– Я їду, друг мій їде і мене з собою бере на гарантовану роботу з житлом. Чого вдома сидіти на цій зарплаті?
Поїхав…
Вернувся через рік.
І тут, наче грім серед ясного неба – чоловік мене виставляє за двері!
– Мені сказали, що ти гуляла і не заперечуй! Йди звідси і речі свої забери!
І тут почалося те, що було мені найнеприємніше – він ділив все! Мені каструлі, а собі кришки!
Я прийшла на орендовану квартиру з дітьми з каструлями без кришки…
Він ділив рушники, постільну білизну, тарілки і чашки. Ділив, що він купував особисто і на що давала гроші я.
– Квартира мамина, тому ти тут жити не будеш. На поділ майна навіть не розраховуй!
Він би й дітей поділив, але вони не захотіли з ним жити. Йому не подумалося, що я маю знайти пристойну квартиру, чи є там меблі, щоб близько до школи дітям…
Ні – геть і все.
Я взагалі не розуміла, що коїться: чоловік знімав штори з вікон і з благородним виразом казав, що я їх заказувала, хоч він і платив, але вже хай буде – віддає.
Блендери і м’ясорубки, ложки і виделки, доріжки і стільці…
Це мене так приголомшило, що я навіть не могла з ніким поділитися, що таке взагалі можливо! Мені було соромно сказати вголос, що чоловік ділить ще весільні подарунки!!!
Мама приїхала допомогти з переїздом і коли це все побачила, то розреготалася:
– Дитино, люба! То ти за оцим чоловіком побиваєшся? Головне, що діти здорові, а там все буде видно!
І якось вона мене з того витягнула, її реакція, що вона мене зрозуміла!
Тато дав нам грошей і ми з дітьми поїхали в гори відпочити, каталися на конях та їли бринзу… Ми веселилися і жартували, наче у нашому житті нічого не змінилося. Але змінилося багато в моїй самооцінці, бо як не крути, а щаслива жінка не має бути самотньою.
– Тобі не має бути «соромно»!, – сказала мені мама, – Ти жила по-совісті і по честі з людиною, яка не могла того оцінити, бо вона твою білизну перераховувала. Ти подякуй Богу, що все зараз сталося, коли ти маєш сили житло оплатити та їсти дітям дати. Ми з татом тобі допоможемо, а ти теж не кліпай очима щодо нього, бо він знає одну силу – ділити. От і хай суд поділить по-справедливості.
Я ще не маю сили на суд. Просто не хочу ще раз бачити людину з якою прожила стільки років і яка так мені віддячила… вірніше, так оцінила мій вокал в сім’ю.
Фото Ярослава Романюка
