Мені мама в Італію зателефонувала обурена. Вчора моя донька прийшла до неї на позички, бо вже немає на хліб: “Ти на грошах спиш. а дитина з простягнутою рукою йде? Чи так я тебе виховувала?”. Однак. я нічого не стала пояснювати, де вона зрозуміє, що те лиш на благо моїй дитині.
Я їхала за кордон, бо добре розуміла, що моїй дитині треба кращої долі ніж мала я. Жили ми у маленькій однокімнатній квартирі, я нянею у садку працювала і хоч роботу любила, та не могла похвалитись заробітком.
Марійці було десять, як я рушила із дому і вже двадцятий рік минув від того дня. Заробила я доні на гарну освіту. Вона – медик. Подарувала їй весілля мрії, а на саму забаву ще й сюрприз зробила – ключі від трикімнатної квартири.
Та от, якщо у інституті їй розум у голову вкладали, то після того, як вона у РАЦСі підпис поставила, він враз де й дівся. Не впізнаю я своєї дитини і просто не могла не зробити того, через, що на мене нині і мама рідна сердиться.
Ну по-перше – пішла моя Марійка з роботи. Скільки років училась, отримала пропозицію із такого закладу де зарплатня – космос, ну живи і радій. Так ні, вона пішла за волею чоловіка – я сім’ю годую, ти берегиня сімейного вогнища.
Зять мій працює автослюсарем і ніби, як повинен отримувати зарплатню, однак з усього я побачила, що тих грошей моя донька і не бачила за роки шлюбу.
Ну я собі як передавала їй по триста євро на життя усі роки, то так і після шлюбу робила. От за ті гроші молода сім’я і жила, а зять ще й розпоряджався ними. Про те, що він теж повинен хоч копійку давати і мови не було.
А доня що – все для свого легіня і слова поперек не скаже. А гроші з весілля? Ну і сміх і сльози, бо їх забрала мама мого зятя. Я весілля оплатила, а вона собі склала на купку і пообіцяла, що дітям машину придбає. Та от вже який рік, а нічого і ніде немає.
Я здійняла бурю коли останній раз була в Україні. Ні, ну куди воно годиться? Я приїхала, а донька під милий бік – дай три тисячі євро на авто. Ага, кажу іди до мами другої там ваші весільні.
Зять аж побілів доводив, що я не повинна рахувати гроші його матері і взагалі його сім’я і його фінанси, то тільки їхня справа. Ну тоді я вже все йому вимовила і сказала, що як такий пан, то вже хай сам і опікується своєю сім’єю. Відтоді ні копійки не вислала.
І що ви думаєте? Трьох місяців не минуло, як доня моя хлипаючи до матері моєї із простягнутою рукою – пожалій бабусю, дітям на хлібчик.
— Як ти можеш? – картає мене мама, – Бачила б ти її очі. Ти ж добре знаєш, що у неї із Вадимом роздільний бюджет. Жили вони так собі 5 років, доки ти не втрутилась у ту сім’ю. Допоможи дитині у скруті, я ж не потягну із пенсії.
Може, так і не можна, але я тому дзвінку зраділа. Може, хоч тепер у доньки рожеві окуляри спадуть і вона побачить, як усе насправді. Про те, що вона свого Вадима залишить, я й не мрію. Куди, там – любов. А от про те, що хоч про витрати, про утримання сім’ї мову заведе, а чи хоч сама на роботу вийде, бо ж пішла на чоловікові гроші, а де вони?
Ну от скажіть, хіба я не права?
Головна картинка ілюстративна.