Моя мама мала чудові стосунки з моїм чоловіком. Євген платив їй тим самим, був з нею веселий, догідливий, міг обійти пів міста, але таки знайте те, що вона просила привезти. Щодо мене такої запопадливості і близько не було. У них завжди була спільна мова, саме з ним мама радилася, що де садити, та на його допомогу сподівалася.
– У мене золотий зять, – казала вона всім.
Важко зараз усвідомити, що цю спорідненість зараз не відновити.
Жила я у звичайній родині, мама і тато та сестра на три роки від мене молодша. Батьки ставилися до нас однаково, вивчили.
Я вискочила заміж перша за Женю, мені було двадцять п’ять, мама вже переживала, що я вже пари собі не знайду.
– На такого чоловіка і такого зятя треба було почекати, – казала вона всім.
Женя так само з сільської родини, роботу знав і любив поратися біля землі, батько мій зачасту за комір заливав, тому мама мала одну надію на Євгена.
– Господар нарешті біля дому, – хвалила вона його.
Ми працювали в місті, а на вихідні приїздили в село, щоб допомогти мамі. Моя сестра Віра ще вчилася, якраз була на останньому курсі і шукала роботу у місті.
– Не хочу я в селі жити, вже краще тут чай з бубликами їсти, ніж в селі, – казала.
Ми з чоловіком мали кімнатку в гуртожитку, але далі його далека родичка віддала йому квартиру, вірніше його батькам, а ті нам. Нашому щастю не було меж.
– От і чудово, а тепер вже й про діток пора подумати, – казали нам батьки.
І ось почали ми думати, але ніяк не виходило. Спочатку ми не дуже й переживали. Але ось вже й п’ять років минуло, а дітей нема.
Сестра мене розраджувала, казала, що все це буде, лише треба владнати фінансове питання.
Я й вхопилася за цю ідею. Але у нас не було таких грошей. Навіть, якби продати все наше майно, то й половини б не було.
– Я квартиру не продам, – заявила мені свекруха, – нехай твої батьки щось думають.
Що могла моя мати думати, для неї єдина цінність – то була її корова.
Тоді я наважилася поїхати за кордон аби заробити грошей. У Євгена була гарна робота, її не можна було втрачати, а я працювала на касі в супермаркеті, там великих грошей не було.
Я думала, що поїду лише на рік та зароблю грошей, але далі подумала, що дитині потрібна буде й колиска і коляска, купу всього, то чом би й не зробити, коли можна?
А там є й видатки: то квартиру треба змінити, то за комунальні попередні не заплатили мешканці і тобі треба це робити, то харчування, то проїзд.
І ось так я залишилася на два роки. Але все одно мені не подобалася та сума, з якою я їхала додому.
Про приїзд нікого не попередила, вирішила зробити сюрприз. А тут мене чекав сюрприз – моя сестра мене замінила.
– А що ти хотіла?, – каже вона мені, – Не можна так чоловіка надовго самого лишати.
Я навіть не збирала речі, а вискочила з квартири з тими валізами, що привезла з з-за кордону. Взяла таксі і поїхала до матері.
– Мамо, як так? Я ж заради нього старалася, а він з Вірою?
Але бачу, що мама моя якось нітиться, а тоді й каже:
– Хто його знає, Лідо, чи все у вас вийде, а Євген чудовий хлопець, кращого зятя годі й чекати, а Віра вже від нього дитину чекає.
– Мамо, ти знала?, – запитала її я, хоч все було очевидно.
– А що я мала казати? Добрий чоловік, а ти радіти маєш, що сестра щаслива.
І ось так я знову на таксі їхала в інше місто, зняла номер в готелі і стала думати, як бути далі. Грошей у мене було на однокімнатну квартиру і я її купила. Поки будувала нове, то й забувала, як за спиною руйнується старе. Я милувалася тим, як стіни стають рівними, далі білими, а далі бірюзовими, як на вікнах з’являються тюлі, як замість лампочки на стелі я купую гарний світильник…
У мене є чоловік і дитина, все сталося дуже просто, що я аж не вірила, що таке можливо. Моя сестра теж живе добре, знаю це від матері, яка до мене телефонує та просить знову бути однією родиною. Але я сумніваюся, що зможу з ними нормально спілкуватися після всього, хоча я й сумую за домом і пробачила мамі. І як мені бути?
Автор Ксеня Ропота
