Я не любила бідність, але тоді не знала, яка була щаслива, коли була бідна – мені не заздрили і я не заздрила нікому.

Коли я жила в гуртожитку, дівчата часто позичали одна одній одяг, бо статків ніхто особливих не мав. Я позичала чужу кофтину, прасувала її через вологу марлю, припасовувала поясочок і йшла на пари. Так само давала подрузі свою спідницю чи светр.

Скидалися грошима на вечерю, позичали то картоплю, то закрутки. Життя здавалося таким простим і чудовим.

А далі в мене зʼявилося кохання.

Дмитро був тихий, із тими розгубленими очима, в яких постійно світилася якась турбота. Якщо пропонував пройтися до парку, то обов’язково купував мені порцію морозива у паперовому стаканчику. Я дивилася на нього і відчувала, як у душі оселяється тепло. З ним можна було годинами ходити тихими вулицями, розмовляти про всілякі дурниці й не боятися, що тебе не зрозуміють чи висміють. Я справді полюбила його, щиро й беззастережно.

А от Віктор мав собі щось таке, що постійно відштовхувало. Він завжди дивився на інших зверхньо, бо вважав себе якимось кращим. Спершу він просто крутився поруч, ніби між іншим повчав Дмитра, що я не їхнього кола людина. А потім, коли зрозумів, що Дмитро до мене прикипів серцем, почав діяти інакше.

Той осінній вечір я пам’ятаю до найменших дрібниць. Дощ ішов з самого ранку, на вулиці панувала вогкість і темрява. Я поверталася з читального залу, коли біля скверу мене перестрів Віктор. Він зупинився прямо переді мною, закриваючи дорогу.

— Треба поговорити про Дмитра, — мовив він твердо, без жодного натяку на жарт.

— Мені немає про що з тобою говорити, Вікторе, — відповіла я, намагаючись обійти його. — Дмитро сам мені все скаже, якщо захоче.

— Він тобі нічого не скаже, бо йому соромно, — перебив він мене. — Його родина вже давно про все домовилася. Моя сестра і Дмитро знайомі з дитинства. Там уже чекають на малого, розумієш? Вони скоро поберуться, а ти тут тільки заважаєш. Ти для нього — тимчасова розвага, поки він у місті. Замислися, що ти можеш йому дати?

Ці слова впали на мене, мов важкі камені. Я відчула, як затерпли руки, як закрутилася голова від болю. Навіщо йому брехати? — думала я тоді. Він же його найкращий товариш.

Віктор узяв мене за лікоть і повів у бік невеликого кафе, яке працювало до пізньої години. Завів усередину, вибрав дальній столик у кутку, де майже не було світла. Поставив переді мною чашку з гарячим напоєм.

— Випий, тобі треба заспокоїтися, — сказав він уже м’якшим тоном, який здався мені щирим. — Я не хочу тобі зла, Жанно. Просто хочу, щоб ти знала правду і не робила дурниць.

Я зробила кілька ковтків, навіть не відчуваючи смаку. У голові шуміло, перед очима все розпливалося. Далі пам’ять вихоплює лише окремі шматки: сірий коридор, звук ключів у замку, важка завіса на вікні.

Коли вранці я відкрила очі, в кімнаті панувала тишина. На сусідньому стільці висів мій зім’ятий плащ. Віктор стояв біля вікна, застібаючи манжети сорочки. Він обернувся і подивився на мене абсолютно холодним, чужим поглядом.

— Збирайся і йди, — сказав він тихо. — Дмитро вже про все знає. Я сказав йому, що ти сама до мене прийшла.

Я не могла вимовити жодного слова. Горло перехопило спазмом, а сльози просто пекли щоки. Я швидко одяглася, вибігла на вулицю і побігла в бік гуртожитку, не відчуваючи під собою ніг.

Дмитро чекав біля входу. Він стояв, прихилившись до дерева, і дивився в землю. Коли я підійшла, він підвів очі. У них не було гніву — тільки крижана порожнеча.

— Дмитре, послухай мене, будь ласка, — заговорила я, задихаючись від плачу. — Це неправда!

— Не треба, Жанно, — перебив він мене тихо, але так твердо, що я заніміла. — Віктор мені все розповів. Я не хочу більше нічого чути. Не шукай мене.

Він обернувся і пішов. Це був останній раз, коли я бачила його так близько.

За місяць я зрозуміла, що чекаю на маля. Світ навколо остаточно потемнів. Зрештою зібрала останні сили і пішла шукати Віктора. Знайшла його біля навчального корпусу, коли він сміявся з якимось своїм знайомим.

— Нам треба поговорити, — сказала я, відвівши його вбік.

— Чого тобі ще? — невдоволено запитав він.

— У нас буде дитина, Вікторе. Що мені робити?

Він знову голосно засміявся, подивився на мене із зневагою і сказав:

— І що ти від мене хочеш? Мені ти не потрібна, і це твоє поповнення — тим більше. Шукай собі когось іншого для таких казок.

Після того я потрапила до лікарні. Довго там лежала, а коли вийшла, лікарі пояснили мені сумну правду: більше мати дітей я не зможу. Заміж я так і не вийшла. Просто не змогла більше нікому довіритися, не змогла підпустити до себе жодного чоловіка.

Минали роки. Я їздила по світу, бралася за будь-яку роботу, аби тільки не залишатися наодинці зі своїми думками.

Життя минуло в постійній дорозі, між орендованими квартирами та чужими містами. Тільки зараз мені вдалося ледве назбирати грошей, щоб купити собі невелику власну квартиру.

І ось минулого тижня на мій телефон прийшло сповіщення. Невідомий номер. Я довго вагалася, чи відкривати його, але все ж натиснула на екран.

Це був Дмитро.

Він писав довго, плутано, ніби поспішав висловити все те, що накопичилося за довгі роки. Написав, що Віктор тяжко занедужав, лежить у лікарні й перед обличчям цієї хвороби вирішив очистити сумління. Віктор покликав Дмитра й зізнався у всьому: як він збрехав про свою сестру, як обдурив мене, як розіграв ту жахливу сцену, щоб розлучити нас.

Він сказав Дмитрові, що зробив це із заздрощів та з любові до сестри і найкращого друга.

Дмитро писав, що кається за свою сліпоту. Що всі ці роки пам’ятав мене, згадував наші прогулянки, мій тихий голос. Написав, що досі має до мене ті давні почуття, які так безглуздо знищила чужа злість.

Він писав про своє теперішнє життя. Про те, що в нього є дружина, яку він шанує, є великий будинок, є статки, є двоє дорослих дітей, якими він пишається. У нього є все те, про що ми колись мріяли, але побудоване воно з іншою людиною. Він писав, що не може нічого змінити, бо це було б несправедливо щодо його родини.

А в мене й далі немає нічого, крім цієї маленької однокімнатної квартири та спогадів, які вже нічого не змінять.

Я вимкнула екран телефону, відсунула його на край столу і пішла ставити чайник. За вікном знову накрапав осінній дощ, так само, як і того вечора, коли чужа заздрість змінила моє життя.