Денис сидів у металевому кріслі аеропорту, спираючись ліктями на коліна, і похмуро розглядав велике інформаційне табло. Напроти його рейсу червоним миготіло сповіщення про затримку рейсу через технічні перевірки. Робочий графік зламався, зустріч із закордонними партнерами довелося терміново переносити прямо з телефону, і ця вимушена пауза дратувала його більше за все. Він не терпів, коли щось ішло поза його контролем або псувало заздалегідь розпланований день. Уся його кар’єра й власна справа будувалися на суворій дисципліні, тому будь-яка невизначеність вибивала його з колії.

Поруч нервово совалася дівчина-підліток із великим картатим рюкзаком. Вона постійно поправляла на шиї довгий, яскраво-жовтий плетений шарф, намотаний у кілька шарів і зітхала. Цей шарф одразу впав Денису в око. Точно такий самий у школі носила Настя — дівчина з паралельного класу, в яку він був таємно закоханий у старших класах.

Хлопці тоді дражнили її Герміоною за вічні книжки в руках, любов до навчання та цей кумедний яскравий шарф. Настя завжди трималася осторонь гучних компаній, багато читала й здавалася Денису якоюсь особливою, але він так і не наважився підійти до неї. А після випускного їхні шляхи розійшлися, і він повністю закрився від будь-яких почуттів.

— Ви не підкажете, де саме виходять ті, хто прилетів із Польщі? — запитала дівчина, повернувшись до нього й витягнувши один навушник. — Я тут уперше сама, трохи заплуталася в цих показниках.

— Пройди прямо коридором до зеленого табло, там спеціальний вихід, — відповів Денис, вказуючи рукою напрямок. — Усі міжнародні рейси виходять саме через ті скляні двері.

— Дякую, а то я вже три кола пробігла між поверхами, — зітхнула вона, поправляючи рюкзак. — Чекаю на маму з заробітків. Ми рік не бачилися, дуже боюся її пропустити в цьому натовпі.

— Не бігай, бо тільки розминетеся, — мовив Денис, спостерігаючи за її хвилюванням. — Сідай тут або стань прямо біля того табло. Часу в тебе ще достатньо.

— Мама казала чекати біля інформаційного блоку, але тут цих стійок стільки, що в мене просто голова обертом іде, — бідкалася дівчина.

— Головне — стій на одному місці й нікуди не відходь. Вона сама тебе знайде, коли вийде з зони контролю.

— Та я розумію, просто дуже скучила за нею, — тихо сказала дівчина й знову заглибилася в свій телефон.

Денис сидів і мимоволі спостерігав за нею. Жовтий шарф повернув його у шкільні роки. Згадалося, як Настя завжди сиділа біля вікна в кабінеті літератури й щось швидко нотувала у свій товстий зошит, поки інші теревенили на перервах.

Тоді йому здавалося, що між ними прірва. А після школи він вирішив, що стосунки — це лише зайві ризики та клопіт, тож повністю зосередився на заробітку й бізнесі. Жінки, які з’являлися в його житті пізніше, цікавилися здебільшого його статками та статусом, що лише зміцнювало його бажання тримати всіх на відстані.

За пів години дівчина підхопилася й пішла в бік виходу. Денис вирішив теж підвестися, щоб трохи розім’яти ноги й розігнати важкі думки. Сидіти на місці було важко. Біля маленького кіоску з гарячими напоями він помітив жінку в темно-синьому пальті. Вона тримала у руках два важкі пакети й намагалася дістати з кишені телефон. Жінка повернулася профілем, і Денис зупинився як укопаний.

— Настя? — спитав він, підходячи ближче.

Жінка повернулася, на мить прижмурилася, розглядаючи його, а потім її обличчя освітила знайома, тепла усмішка.

— Денис? Оце так зустріч, взагалі не очікувала тебе тут побачити, — мовила вона, перекладаючи сумку з однієї руки в іншу. — Ти кудись летиш чи когось зустрічаєш?

— Чекаю на свій літак, рейс відклали через якісь проблеми, — відповів він і одразу простягнув руку, перехоплюючи її важкий пакет. — Давай допоможу з речами, тобі ж явно важко це нести.

— Дякую, це правда дуже доречно, бо в мене вже пальці терпнуть, — полегшено зітхнула Настя. — Я тільки з літака, шукаю свою доньку. Вона мала чекати біля входу, але я трохи заплуталася в цих нових терміналах і вийшла з іншого боку.

— Здається, я тільки що бачив твою доньку, — усміхнувся Денис. — Вона чекала біля зеленого табло. На ній був такий самий яскраво-жовтий шарф, який ти носила в старших класах.

— Вона його сама сплела, дуже любить такі речі, — засміялася Настя. — Я казала їй чекати біля інформації, але, мабуть, сама пішла не туди.

— Ходімо, я покажу, це за поворотом, зовсім поруч, — запропонував Денис.

Вони повільно пішли широким коридором. Спілкуватися з Настею виявилося дивовижно легко. Денис звик чекати від жінок прихованих намірів чи оцінювання його статків, але Настя розпитувала про найпростіші речі: як справи, чи бачився він із когось із шкільних друзів, чим зараз займається. У її голосі не було жодної фальші.

— Я так хвилювалася перед цією поїздкою, — ділилася Настя, коли вони йшли. — Папери, квитки, постійно здається, що щось забула вдома або переплутала час.

— У мене з цим суворо, — усміхнувся Денис. — Усе складено за списком ще з вечора, кожна річ має своє місце.

— Ти взагалі не змінився, такий же зібраний і серйозний, — зауважила вона. — А я завжди все роблю в останній момент, донька в цьому плані набагато організованіша за мене.

— Це добре, коли є кому підстрахувати в дорозі, — сказав Денис, відчуваючи дивне відчуття затишку.

— Та вона в мене взагалі молодець. Хоча цей рік за кордоном без неї був дуже важким.

— Розумію. Робота часто забирає занадто багато сил, і ми самі не помічаємо, як минають роки.

Дівчина біля табло одразу помітила їх, вигукнула й побігла назустріч Насті. Вони міцно обіймалися, а Денис просто стояв поруч із сумками й спостерігав за ними. Усередині в нього зникала звична напруга, яка супроводжувала його останні роки.

— О, ви знайшли маму! — здивовано мовила дівчина, повернувшись до Дениса.

— Це мій однокласник, ми випадково зустрілися біля кав’ярні, — пояснила Настя доньці, а потім звернулася до Дениса. — Дякую тобі величезне за допомогу, без тебе я б ще довго блукала.

— Та нема за що, мені все одно треба було згаяти час, — відповів він. — Якщо ви не поспішаєте, ходімо за стіл, я візьму нам чаю.

— З задоволенням, я якраз дуже хотіла щось гаряче після дороги, — погодилася Настя.

Вони знайшли вільний столик біля вікна, замовили чай та кілька шматочків випічки. Розмова тягнулася сама собою: Настя розповідала про роботу за кордоном, її донька згадувала кумедні шкільні історії, а Денис уперше за багато років взагалі не думав про робочий графік, дзвінки чи незавершені справи. Йому було просто приємно сидіти поруч, дивитися на Настю й слухати її спокійний голос.

— Дякую за чай і за допомогу з сумками, — Настя встала й тепло обійняла його на прощання. — Була дуже рада тебе бачити.

— Я теж, — щиро сказав Денис, відчуваючи тепле піднесення. — Продиктуй свій номер. Повернуся з поїздки — обов’язково наберу, сядемо десь у місті й спокійно поговоримо.

Вона швидко назвала цифри, він зберіг їх у телефоні й попрямував до виходу, відчуваючи дивну легкість, якої не знав уже багато років.