fbpx

Мені невістка таке сказала, що й до цих пір не моду прийти до тями від того обвинувачення!

– Ваш син тільки те й робить, що лежить на дивані або грає в ігри! Не має ніякого розуміння аби мені допомогти хоча б з чимось! Скільки я вже з ним говорю, скільки сварюся, але толку від того нуль! А все через те, що ви його отак виховали! А тепер я маю з ним все життя мучитися!

Мені так як би хто води вилив.

Після того, як я вам розкажу мою історію, то ви зрозумієте наскільки несправедливими були її слова.

Коли ми з чоловіком одружилися, то жили в моєї мами в старій хатинці. Але мали мрію про те, що будемо мати власний просторий будинок. Я не знаю, як це я витримала і дітей на світ приводити і цеглу допомагати розвантажувати та каміння на фундамент носити. Фактично на тій будові ми всі жили і діти росли.

Коли мама хитала головою, що у мене два хлопчики і чоловік з характером, то я тільки плечима знизувала, адже я точно знала, що мій чоловік мені допомагає. Розумієте, мій Михайло не робив різниці в хатній роботі чи роботі на полі. Він так само легко сапав зі мною грядки, як і варив свиням їсти чи готував страви для дітей.

Я його просто просила, що мені важко справитися і він робив. Я могла варити борщ і попросити його вимкнути буряк чи накопати картоплі – і те все робилося, навіть він приносив мені те все помитим.

Тому я й синів привчала до того, що мамі треба допомагати. Вони мені могли й корову видоїти, курям насипати, свині дати, в хаті вони самі прибирали, бо я не знала, що таке вибивати верітки, підлогу мили.

Вони у мене робили все.

Не раз я чула від свого сина старшого, на якого зараз тут невістка нарікає, що у нього не було дитинства.

– Всі діти бавилися, лиш ми з братом мали вам в усьому допомагати, – казав мені Петрусь.

– А як ти хотів, – відказувала йому я, – Як не будеш знати чужої роботи, то й не цінуватимеш її. А так знаєш, як то важко молоко отримати, то вже не будеш сир викидати курям.

Та мені всі сусідки заздрили, а інші, хто не заздрив, то хотів мати моїх синів за зятів.

Я не переживала, що мої хлопці пропадуть в гуртожитку, бо вони навіть зі мною пляцки пекли, а що вже казати про якусь картоплю смажену.

Коли ж Петрусь оженився, то пішов жити в місто, але я там бачила, що він тримає в домі порядок, бо знав де віник, де що на кухні стоїть. Коли ж у них донечка з’явилася на світ, то він її й пеленав, й кашку варив і міг Оксані приготувати поїсти.

То що ж сталося з ним за ці десять років – ось тут питання. Якщо мій син змалку навчений до роботи і не вважає її жіночою чи чоловічою, то хто ж його зіпсував?

Чи не вона сама, коли казала, що він не так біля дитини ходить та не правильно кашку готує? Чи не вона, коли він не так пилососить і не так викручує ганчірку. Чи не вона, коли казала, що він не вміє продукти купувати, бо він з села? Чи не вона, коли казала, що ніхто так не зробить правильно як вона?

І ось тепер має те, що хотіла – вона все робить правильно та ідеально, але знову їй щось не так і хто винен? Правильно – свекруха!

Я хотіла їй все в очі сказати, але чи варто, якщо вона хоче чути лише себе? Є такі люди, які просто аж возвеличуються, коли вказують іншим на їхні недоліки. А ти отак дивишся і думаєш: чи тебе зачіпати, чи тобі доля пояснить, хто тут правий?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page