А далі я й не думала, як вона так, бо скільки не перепрошуй, а як людина тобі не пробачила, то спілкування вже й не вийде. Я сто разів хотіла до неї поїхати, все пояснити, але завжди щось ставало на заваді.
Тільки через десять років я приїхала відвідати матір і побачене мене вразило.
Мама мене сама ростила, батько любив гуляти, тому як повіявся в світи, то й пропав. Нам залишилася квартира і ми хоч і не жили розкішно, але все було, завдяки мамі. Вона була вчителькою музики і ще давала приватні уроки, тому вистачало на все, єдине, що мама завжди була зайнята.
В дві тисячі третьому я вийшла заміж і кохання у нас таке було з Олегом, наче в кіно, але от жити ми не мали де і роботи у нас не було, ми ще вчилися.
Ми просто хотіли жити, як усі пари – радіти життю, а тут мама збоку з вічними повчаннями та докорами, щоб ми шукали роботу, бо вона не буде на нас працювати.
На п’ятому курсі я чекала на дитину і мамині повчання лунали все частіше.
– Я не буду жити в такій атмосфері, – сказав мені Олег, – вибирай, або вона, або я.
І я, звичайно, вибрала чоловіка, батька моєї дитини.
Мама була не так обурена, як здивована.
– Куди я маю дітися?, – питала вона мене.
– У тебе є сестра в селі, от і їдь до неї, батьківська хата ж ще стоїть. Мамо, тут моє щастя, ти хочеш аби я ростила дитину без батька?
– Ні, не хочу, – сказала мама і пішла збирати речі.
Олег відвіз її в село з речами, попросив в друга грузовик і все перевіз.
– Слухай, там така діра, – розповідав він.
– Та я знаю, колись там на канікулах жили та грядки садили, бо їсти не було чого.
І на тому я про маму й забула, бо з’явився син, далі донька, я не мала коли в гору глянути, адже мені приходилося ще й працювати з дому, бо Олег не приносив достатньо грошей.
– Могла б щось і передати з городу, – не раз думала я про маму.
Бо й справді, чого ображатися, коли я вибрала родину? Вона б так само вчинила на моєму місці.
Я кілька разів до неї телефонувала, приїхати не мала змоги, бо малі діти, але вона завжди так холодно відповідала, що я говорила наче з чужою людиною. Я кинула цю затію, хоч мені дуже потрібна була її підтримка, навіть тими ж продуктами, все доводилося купувати, а грошей не було.
Далі я дізналася, що Олег когось має. Це був наче грім серед ясного неба.
Звичайно, що я не хотіла жити з гульвісою, але ж діти, їх треба ставити на ноги.
Ви не уявляєте, як я це все винесла, як мені було важко, як мені потрібна була мама.
Перед Різдвом я вже не витримала. Згадала, як ми з нею приїхала в дідову хату, бабуся натопила піч, а я ганяла на санках з дітворою з цілої вулиці. Прийшла додому: рукавиці з льодом, в чоботях повно снігу, рейтузи замерзли на ногах. А в хаті бабуся топить піч, смажить мені вареники, мама висаджує на піч, укутує в ковдру і бубонить, що захворію. А мені так добре, тепло і так спокійно… Я засинаю на печі, смачно повечерявши, а на наступний день знову на вулицю… Боже, як же мені цього не вистачає, щоб в теплу ковдру і просто виспатися без клопоту…
Я тоді зібралася і поїхала в село, подумала, що нам давно треба одна одній пробачити. Мама теж добра – двоє онуків, а вона до нас ні ногою.
Я довго крутилася у вуличці, бо не могла впізнати нашу хату, замість неї був гарний котедж зі святковими гірляндами. Добре, що тітка жила недалеко, то й просвітила, що, виявляється, мама моя збудувала цю хатинку, живе собі там щасливо з якимось чоловіком і горя не знає.
А я тіснюся з непутящим чоловіком і двома дітьми-підлітками на сорока восьми квадратах! Я думала її перепрошувати. Але тепер бачу, що це вона переді мною винна! Як вона могла мені не допомогти за всі ці роки, коли сама отак чудово живе?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
