Мені сорок п’ять років і за законами жанру я живу з котом, якому вдячна за те, що не самотня, адже саме він знайшов мені чоловіка. А почалося все з того, що я проспала на роботу.

Я дуже пунктуальна людина, а тим більше, що я бухгалтер на фірмі, який має показувати, що все під контролем. Та й характер у мене такий, що я все маю спланувати, приготувати наперед, промову придумати та й можливі варіанти запитань також.

Я самотня, розійшлася десять років тому з чоловіком і маю кота. Різниці ніякої не відчуваю від такої переміни, навіть, можу сказати, що мій кіт спокійніший від чоловіка і не влаштовує мені концерти.

Дітей у мене немає, та й вже, видно, й запізно про щось таке думати.

І ось тієї ночі кота наче підмінили – і по хаті, і по стелі, і у вікна.

– Барсику, котику мій любий, – кажу я йому, – що ти вже такий неспокійний? Мені завтра на роботу, а я очей склепити через тебе не можу.

А він лиш рота розкриє і нявчить на все горло.

Ледве я на ранок прокинулася і то через те, що кіт почав вередувати, що голодний, а хазяйка посміла спати до полудня. Як я будильник не чула – я не знаю, прокинулася і за голову вхопилася – я вже маю виходити, а я ще й зуби не чистила.

Я тоді швиденько коту корму, поставила на каву, побігла фарбуватися і чесатися, викликала таксі, забігла назад в хату, бо згадала про чайник, далі ще праску перевірила, вилетіла з під’їзду і просто в машину і кричу:

– Поїхали!

Чоловік на переді оглянувся невдоволено, але я йому двохсотку в руку і кажу:

– Як вчасно привезете, то здачі не треба!

Той спитав куди, я знову повторила і ми помчали, доїхали швидко я вискочила з машини та в приміщення, бо ж треба ще нафарбуватися, а я не встигла.

День мені той пройшов дуже незвично, я вирішила, що поведу кота до ветеринара, адже доти з ним такого не було.

Так і зробила, запхала Барсика в переноску і викликала таксі. Знову сіла в машину біля під’їзду і дивлюся, що водій знайомий.

– До ветклініки, – кажу я йому.

Він знову на мене так дивиться, а я аж роздратувалася, адже не буду я за кожну поїздку йому двісті гривень сунути.

– В чому річ? я заплачу згідно тарифу. Чому ви не їдете?

– Пані, справа в тому, що я не таксист.

– Що?, – я вся аж сіпнулася, – Але ж ви мене везли зранку? Чи ви зранку таксист, а тепер ні і хочете подвійний тариф?

– Та я взагалі не таксист. Я тут живу, от приїхав матеріали привіз на ремонт, а тут ви вся така знервована, що я й виріив, що допоможу сусідці.

– Не безкоштовно, – сказала я.

– Я теж на воді не їжджу, – відказав сусід.

Я вийшла з машини і таки побачила збоку припарковане таксі.

З котом все було добре, а от з сусідом-нетаксистом якось мені було незручно. Так, він мені зробив послугу, але ж не безплатно, я за все заплатила, навпаки, він має почуватися винним, а не я. Сусід, бачте, виручити мене захотів.

Я кілька днів бачила сусідову машину і відвертала голову, а потім Барсик зник… Що я його перешукала по подвір’ї, клеїла оголошення, випитувала всіх, але його не було.

Через два дні його приніс сусід.

– Слухайте, він в мою машину заліз, а я й на дачу з ним поїхав. Не буду ж я його назад вести, мав зробити роботу. От тепер і віддаю.

– Дякую!, – кинулася я обіймати Барсика і сусіда, – Ви не уявляєте, яка я вам вдячна.

Я наполягла на вечері і виявилося, що Тарас добрий, розлучений і любить котів. Отак і живемо тепер всі разом і я на роботу більше не запізнююся.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота.

You cannot copy content of this page