Мені сором було зізнатись матері, що насправді мені свекруха на Миколая подарувала, тож я злукавила: “Браслет на руку золотий і сережки”.
Коли мама фото попросила я побігла до сусідки, у Ніни завжди тих прикрас повно. Пояснювати не стала що хочу, тож попросила її браслет приміряти і одні із золотих сережок сфотографувати.
Ну де я могла мамі правду сказати про те, що насправді отримала на свято від свекрухи? Тоді б таке почалось, що вам і не сказати. Тож от так вже п’ятий рік – лукавлю, викручуюсь і намагаюсь не забути, яку казку минулого разу мамі складала.
Вісім років тому моя мама подалась на заробітки у Чехію. Не від достатків надмірних, а від злиднів втікала і йшла на найважчі роботи, усе, аби заробити гарно.
Сім’я у нас була звичайнісінька сільська. Тримали корову скільки я себе пам’ятаю, мама працювала на фермера місцевого, доки не поїхала на заробітки.
Саме тому і дивує тепер мене мамина поведінка. Як тільки стала мама заробляти гарно, то раптом їй життя вимірюється не людьми добрими і відносинами, а грішми.
Коли заміж я виходила, то вже тоді мене здивував мамин підхід до всього: прагматичний і якийсь зверхній. Навіть тато дивував таким змінам у маминому характері.
Андрій – наречений мій, з простої сільської родини. Ми із ним ще зі школи зустрічатись почали. Батьки землю свою тримають, мама вчителює ще, тато ж самого ранку і до ночі на полях. Андрій йому допомагає, хоч сам ще й працює.
Звісно, ми не бідуємо, але й зірок із неба не хапаємо. Є люди що й бідніше живуть. Маємо авто власне, за п’ять років вже й двох діток Бог дав. Я щаслива – нема мені на що скаржитись.
Якби не вибрики мами моєї, то б і жили собі спокійно. Бачте, мамі треба всього і багато і одразу. Здається, що забула як жила колись. Тепер тільки на широку ногу.
— Довго ще діти наші будуть у тому кориті їздити? – телефонує свекру моєму, – Мені соромно, а вам свате? Скільки тому авто – сім. вісім років. Давайте складемось і придбаємо врешті щось достойне.
Ми лиш плечима знизуємо, бо авто у нас хороше і нам підходить усім. Знаєте, буває таке вдале придбання, що міняти – собі в мінус, навіть якщо на щось краще.
Пробую із мамою говорити, а вона ледь не в сльози:
— Вони на тобі економлять. Довели дитину до того, що вже й сама не розуміє, що треба кращого прагнути. Навіть, якщо тобі те авто і не потрібне, ти мусиш сказати, що треба, чуєш мене?
І от так у всьому. Мама передає нам гроші і ревно стежить за тим, аби свати допомагали у такому ж об’ємі а краще – більшому. Якщо ж щось не по її, влаштовує сцени.
На мій день народження я в чоловіка попросила робота пилосмока. Так, я сиджу вдома, можу сама прибрати і підлоги вимити, але так приємно, коли цю частину роботи замість мене робить маленький жужко.
— Як то ти їй подарував такий подарунок? – аж на фальцет мама перейшла. – Жінка повинна таке мати не на свята, а як буденність. Подарунок повинен бути їй, аби радував, аби підкреслював, яка вона тобі дорога. А ти? Ти подарував їй що? Пилосмок?
Телефонує і запитує у мене, що мені свекруха на Миколая принесла. Я лукавлю завчено, що маю золотого браслета на руку і сережки.
Якщо скажу правду, що подарунки отримали діти, а ми із чоловіком нічого й не чекали і не отримали, та й не повинні були б, то мала би що слухати я і моя сім’я біля мене.
— Мені б таку маму, – каже моя подруга, – Уміє вона поставити себе і дитину свою на перше місце. А ти не права, треба казати як є. У сватів грошей повно, тож можуть собі дозволити і побалувати єдину невістку. Просто ти себе поставила так, що тобі нічого не треба, то й не рахуються з тобою. У мене б уже й авто своє було, і фітнес, і сукні, і шуба. А ти? Ой, права твоя мама, права.
Це тільки я не розумію, де і в чому вона права? Якщо мене все влаштовує, якщо мені всього вдосталь і мені справді не потрібні ні авто, ні каблучки, ні сережки, ні шуби, то я все одно повинна їх просити?
От скажіть, свати мені й справді повинні дарунки коштовні робити, можуть, чи ні? Я повинна маму слухати?
Головна картинка ілюстративна.
