fbpx

Мені соромно було, хоч я й не розуміла, а чому власне? я прийшла не з порожніми руками і у власний дім. Але, треба було бачити очі доньки, коли вона відкрила конверт. На обличчі таке розчарування і неприхована неприязнь. Бачте, від матері сто євро мало: “Могла б і більше”

Мені соромно було, хоч я й не розуміла, а чому власне? я прийшла не з порожніми руками і у власний дім. Але, треба було бачити очі доньки, коли вона відкрила конверт. На обличчі таке розчарування і неприхована неприязнь. Бачте, від матері сто євро мало: “Могла б і більше”.

Я не знаю де помилилась і якої миті зробила щось не так у вихованні доньки. З чистою совістю можу дивитись в очі їй – дала усе що могла і навіть над силу. Та от доня так не вважає.

Двадцять років я працювала за кордоном. Їхала, бо у скруті опинились: чоловік занедужав, а на те, аби врятувати його у хаті ні копійки.

Тоді саме жінки із села в Італії усі були, то й мене подруга забрала. Дякую Ніні по вік, бо й документи мені оплатила і дорогу – добра подруга, нічого казати.

То й так воно рік до року, день до дня, то й я двадцять років на заробітках пробула. Гроші не марнував мій Степан, бо дім ми гарний збудували, двір на заздрість. Доньку вивчили і заміж видали. Ну живи і радій.

Потім, коли матері Степана стало зле і він до неї переїхав, донка у нашому домі сама лишилась. І якось так уже вийшло, що Степан до матері речі перевіз і я туди приїздила, то наша хата ніби, як уже й не наша, а доньки.

Ми із чоловіком привели до ладу дім його матері, то туди вже я і старіти повернулась. Гарно тут і просторо, нема що говорити. От тільки чужі мені усі – село чуже, люди незнайомі. Сумую я за домом рідним, але, уже як є.

Звісно, не з порожніми руками я приїхала. Одразу придбала я для доньки машину дорогу, таку добротну, аби на віки. Ну і онучатам по 500 євро вручила на іграшки. Але мала ще гарну суму по всьому на купці.

Три роки я вдома вже. Пенсії не маю, ото лиш Степан заробив – три тисячі. То ми собі так на ті гроші і живемо. А що нам у селі: кабанчик хрюкає, курочки несуться, город урожаєм радує. Хіба, ото, теплицю придбали та коли дерева в сад набрали, так я з купки і взяла гроші.

Донька інколи приїздить із онуками. У них все із чоловіком не ладнається щось – ніяк вони справу свою не знайдуть. Пробувала наша Оля і на одній роботі працювати і на іншій, та все, як не зарплатня мізерна, то люди у колективі складні. А зять далекобійник, але роботи поменшало останнім часом, то більше він удома.

Звісно, я донці допомагаю. Ми  коли бичка збудемо, чи порося,то все гроші їй. Але все одно не вдосталь, бо ж там і діток двоє, а вони ростуть і потреби з ними. То я їй коли п’ятдесят, а коли сто євро дам. Не так часто, як раніше, але виручаємо.

А тут, був донці ювілей – 40. Святкувати не можна, але доня стіл накрила гарний і гостей запросила. Ми з чоловіком також були, але не довго, бо вже вкінець, сором нам було людям в очі дивитись, після вистави донькою влаштованою.

Бачте, засмутили її 100 євро, що я в конверт поклала. Мовляв, на таку дату я могла б і тисячу дитині єдиній вручити, бо ті самі гроші їй подарувала сваха. а вона далеко не така заможна як ми із татом.

Та якби вона мені те говорила наодинці – при всіх гостях, та голосно і зі сльозами на очах. Ми зі Степаном готові були крізь землю піти від почутого, мені щоки пашіли. Встали і вийшли з-за столу, то лиш сестра моя і вийшла за нами, також збиратись почала додому:

— Що ж з Олею стало? – мовила пригнічено.

А мені те питання все спокою не дає. Усе життя ми для дитини своєї, усе їй і їй. Змалку мала всього найкращого, бо я для доні пакувала тільки люкс. Вчилась у ВУЗі престижному, дім має наш, авто є для неї. То чого ж бракує?

А може то я не права і за грішми більше, ніж за дитину свою думаю? Їм не просто нині, а я якихось 100 євро дала у такий день?

Може й справді більше треба було до конверту класти, як вважаєте?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page