Мені тієї миті стало так прикро, так гірко на душі. Поглянула я на свої руки струджені, зазирнула у шафу і зрозуміла, що не влізу вже і в дівоче своє платтячко про яке свекруха ось говорила. Я знала де гроші лежали, тож пішла і витягла звідки кругленьку суму

Мені тієї миті стало так прикро, так гірко на душі. Поглянула я на свої руки струджені, зазирнула у шафу і зрозуміла, що не влізу вже і в дівоче своє платтячко про яке свекруха ось говорила. Я знала де гроші лежали, тож пішла і витягла звідки кругленьку суму.

Заміж я вийшла дуже рано. На випускному дівчата у сукнях дефілювали, а я за руку вела свого синочка. Мама моя, поки була жива, дуже підтримували нашу родину, практично нас утримувала, якщо по правді казати.

Та от, матері не стало, оренду квартири у місті ми самі потягнути не могли. Вітчим зі мною знатись не хотів і скоро у свою квартиру привів нову сім’ю, тож вибору не було – поїхали ми у село до свекрухи жити.

Батьки мого чоловіка все життя своє були заробітчанами. Збудували будинок на два поверхи, говорили, що там будуть жити і діти їхні із сім’ями.

Крім мого чоловіка у них ще є син і донька. Та от повернувся у рідне село тільки мій чоловік. Нам свекруха не віддала половину будинку, як колись обіцяла, дозволила жити на першому поверсі із ними.

Чоловік і його батько на заробітках який рік, а ми удвох на всьому господарстві зі свекрухою. А господарка була у них чимала, корів тільки четверо, а ще свині і птиці стільки, що не злічити.

Я дівчина міська, але і косити навчилась, і гної носити, і свиней годувати. Та й хто те мав обійти, як у свекрухи як не голова, то рука, то спина не здорова. Звечора все добре, а на ранок і не встане. Біжу я до хліва ще з п’ятої, там вправлюсь і до хати бо ж і дітей годувати і біля свекрухи на одній нозі стрибати.

Мама мого чоловіка дуже любила чистоту, тож ми мили підлоги і вікна ледь не щоденно. Вона мені часто дорікала, що я не така вправна як вона. Я мала двох дітей і ніде не встигала, а у неї ні пралки ні мікрохвильовки, а скрізь були порядки з трьома дітьми.

Гроші усі ми на купку складали спільну. Ото чи молока здали, чи збули худобу, чи птицю, навіть те, що мій чоловік заробляв на тих заробітках, все йшло у спільну касу.

— А що? Вам молодим лиш дай за вітром піде. І так на всьому готовому живете, то чого ще треба? А я економно витрачатиму.

Приїде сестра чоловікова, чи то брат, а свекруха стрічає з пирогами і повними столами. Як їдуть то і онукам і дітям вона дає з собою повні торби і гроші чималі, бо ж їм у місті треба.

Нам же залишались після тих відвідин речі для дітей із плеча племінників. Нового в селі навіщо, якщо є з міських? А я мала повні торби того, що вже не носила сестра чоловіка і жінка його брата.

Та знаєте, я якось і не жалілась – от так було, то й добре. У голові мені було господарство. Подруг у мене не було, та й звідки вони могли у селі взятись, як я часу вгору поглянути не мала.

А це – випускний у садочку в донечки моєї. Я на сайті знайшла гарну сукню малій, босоніжки і тіару. Ну й собі придивилась нове платтячко, бо ж усе було з чужого плеча. Біля хати – добре, а от так, на вихід, то як не закоротке, то затісне.

Однак, коли показала свекрусі те, що планую замовити, та лиш для онуки все оплатити погодилась.

— У тебе повна шафа добра, міль годуєш. Нащо ще одне плаття? У тебе ще є блакитна сукня, чим вона не така, що прямо за сімсот гривень нову треба? На один раз? Смішно.

Глянула я на ту сукню, а я ж у ній ще в десятому класі ходила. Ну одягла на себе, а вона мала й не дихнеш. І так мені стало прикро і гірко. Пішла я до тих спільних грошей і вперше в житті узяла самовільно звідти аж три тисячі. Того ж дня у місто поїхала, зробила стрижку, пофарбувалась, придбала собі плаття омріяне і чи не вперше за багато років – взуття за розміром.

Як побачила мене свекруха, аж ногами стала тупотіти, бо ж я посміла їй наперекір іти. Здійняла таку бурю, що я вже й за здоров’я її перейматись почала.

Дивлюсь я на ту жінку, потім на себе у дзеркало і дивно мені, як то я от так дала свої роки молоді тій пані у хліву з гноями спустити?

Наступного дня я вже із самого ранку була на ягодах із дівчатами із села. Свекруха дзвонить, де то я ділась, а я їй кажу, що гроші собі заробити поїхала бо ж попереду і осінь і зима а мені і взутись і одягнутись треба буде. Ще й не обід, а вже мене чоловік з-за кордону набирає і питає, що то я так себе поводжу неправильно? Як то мама мусить чотири корови руками доїти і чого то вона сама свиням їсти дає?

— Одужала? – питаю, – Бо ж, як я є, то вона зранку не годна і з ліжка підвестись. А я, чоловіче, собі на чоботи зимові заробляю та на нову куртку і штанці.

І от, уже наступного дня я їду у місто, бо мій чоловік мені передав, уперше за роки, гроші. Уже я собі і сарафан узяла і босоніжки і новий спальник, ще й на витрати залишилось.

Свекруха зі мною і досі не балакає, але я вже й не зважаю. Звісно, я допомагаю їй по господарці, але саме допомагаю, а не роблю усе замість неї. Тепер мені чоловік щомісяця шле гроші і навіть не питає, що я із ними роблю, та я й не витрачаюсь сильно, але маю собі все що потрібно.

А корів двох ми збули, бо свекрусі важко і поросят лиш троє лишили, бо біля всього не встигаємо. Бачте, як самій працювати важче, аніж керувати.

От так мені платтячко життя полегшило і очі відкрило. Уже я й на хату окрему складаю і роботу шукаю, бо скільки можна уже дім свекрів обходити і вічно в усьому винною бути?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page