Біла стеля лікарняної палати за останні кілька місяців стала для Люби абсолютно звичною. Вона знала кожну тріщину на штукатурці, кожен відтінок вечірнього сонця, яке повільно повзло по стіні від підвіконня до старих дверей.
Вона знала, чого вона тут, хоч всі розводили руками, бо причин і не було наче. Але вона знає, що за кілька хвилин причина переступить поріг її палати.
Поворот ручки в дверях змусив її здригнутися. Люба спробувала підвестися на лікті, але тіло відмовилося слухатися, налившись важкістю.
– Любо, ми вже тут, – у дверях з’явився Василь. Його плечі були трохи опущені від утоми, а в руках він тримав великий пакунок із їжею. – Лежи, лежи, не вставай.
Слідом за ним у кімнату забігла маленька дівчинка з двома кумедними хвостиками. Вона вмить підскочила до ліжка і поклала долоньки на край ковдри.
– Мамо, а ми тобі пирогів привезли! З яблуками, тато сам діставав із духовки, щоб не пригоріли. Ти коли вже додому приїдеш? Тато казав, що лікар скоро тебе відпустить.
Люба важко дихала, але змусила себе посміхнутися. Вона протягнула тремтячу руку і торкнулася теплої щоки доньки.
– Скоро, Настусю, зовсім скоро. Мама просто мусить ще трохи тут побути, щоб сили повернулися. Ти слухаєшся тата?
– Слухаюся. Я навіть сама тарілки в раковину складала. Тільки тато не дозволяє мені їх мити, каже, що розіб’ю.
Василь підійшов ближче, поклав руку на плече дружині. Його пальці були теплими й шорсткими. Він подивився на настінний годинник, який висів над порогом палати.
– Любо, нам треба йти, бо на останню маршрутку запізнимося. Я Насті куртку вдягну, бо на вулиці вітер піднявся.
– Так, звісно, їдьте, – тихо відповіла Любов. – Настусю, поцілуй маму.
Дівчинка потягнулася до обличчя матері, міцно обхопила її шию рученятами. Люба заплющила очі, намагаючись запам’ятати це відчуття тепла. Коли двері палати зачинилися, у кімнаті знову запанувала тиша, яку порушувало лише цокання годинника.
Сусідка по палаті, яка до цього мовчки лежала на сусідньому ліжку й дивилася у вікно, повернулася на бік.
– Гарна у вас донечка, Любо. І чоловік такий турботливий, видно, що переживає.
Любов повернула голову до жінки. В її очах стояли сльози, які вона вже не намагалася сховати.
– Я її не хотіла. Мені тоді сорок шість років було. Старша донька якраз заміж вийшла, дитину народила. На роботі всі казали, що я тепер тільки внуками маю займатися. Хто ж знав, що у нас із Василем знову буде дитина. У такому віці це здавалося чимось неможливим. Навіть соромно було перед людьми, що на старості літ таке коїться.
– Ну, всяке в житті буває, – тихо озвалася сусідка.
– Я тоді місця собі не знаходила, – продовжувала Любов, дивлячись на свої бліді пальці. – Василь спочатку теж розгубився, але сказав: як буде, так буде. А я не могла з цим змиритися. Мені здавалося, що всі навколо будуть тицяти пальцями. Я ходила до місцевих лікарів, просила, щоб вони щось зробили, допомогли мені. Але мені відмовляли, казали, що час уже минув, ніхто не хотів брати на себе таку відповідальність.
Любов перевернулася на спину, важко зітхнувши. Згадки давалися їй важко, але слова самі виходили назовні.
– Я тоді до церкви ходила щодня. Купувала великі свічки, ставила їх перед іконами й просила, щоб усе це якось само закінчилося. Навіть думала, що краще б мені захворіти, ніж виходити на вулицю з животом під старість. Василь бачив, що я сама не своя, намагався поговорити, але я закрилася від усіх. Мені здавалося, що весь світ проти мене.
– І що ви зробили? – запитала сусідка, уважно слухаючи.
– Знайшла одного чоловіка в сусідній області.
Я лежала й думала про те, що коли все завершиться, я просто повернуся до свого спокійного життя. Але все пішло не так. Раптом я почула плач. Тоненький такий, слабкий, але це був плач дитини. Той чоловік бігав по кімнаті, у нього руки тряслися.
– Ой леле… – тихо мовила сусідка.
– Він просто загорнув малу в пелюшку, зібрав усі мої гроші, які я йому привезла, і засунув мені назад у сумку. Сказав: “Я не буду цього робити. Забирайте її і їдьте звідси, вона вам ще щастя принесе”. Я приїхала додому. Василю все розповіла. Він спочатку мовчав довго, потім підійшов до ліжка, де мала лежала, і сказав, що ми її нікому не віддамо.
Любов витерла сльозу, яка покотилася по щоці.
– Назвали Настусею. Росла вона разом із моїм внуком. Вони майже однолітки, різниця в кілька місяців. Сусіди, звісно, говорили різне. Хтось сміявся, хтось засуджував, але з часом усі звикли. У селі завжди так: три дні обговорюють, а потім з’являється нова новина, і про тебе забувають. Я почала забувати той жах, дивилася, як Настя росте, як вона перші кроки робить. Думала, що все минулося.
– А потім що?
– А потім, місяців п’ять тому, я просто не змогла вранці встати з ліжка, – тихо сказала Любов. – Сили зникли. Спочатку думала, що просто втомилася, роботи багато було, постійно на ногах. Але з кожним тижнем ставало все гірше. Василь возив мене по всіх лікарях, ми навіть у велике місто їздили. Ніхто нічого конкретного не каже, призначають якісь загальні речі, а мені не легшає. Я худну, втрачаю сили. Тепер ось знову тут лежу.
Вона повернулася до вікна, де вже починало сутеніти.
– Сиджу іноді вечорами, коли Настя з Василем приїжджають, і прошу тільки про одне: щоб я могла підвестися. Мені треба її на ноги поставити, вона ж іще зовсім маленька. Скоро до школи йти, треба форму купувати, портфель вибирати. А я тут лежу і не можу навіть склянку води сама взяти.
Сусідка по палаті нічого не відповіла. Вона просто повернулася на свій бік і затихла. Любов теж замовкла. У палаті стало зовсім темно, лише світло від ліхтаря з вулиці падало на підлогу, малюючи довгі тіні. Жінка заплющила очі, намагаючись заснути, але думки про Настусю та Василя, які зараз їхали у старій маршрутці додому, не залишали її.
