Мене звати Юлія і мені цього річ 60-т. Дата кругла, а просити гостей – нема кого, бо свою дорогу родину аж цього року я поставила на місце і, відповідно, образила до глибини душі.
Так сталося в житті, що я так і не вийшла заміж. Коли була молода, то здавалося мені, що нема мені пари, що всі дуже приземлені та корисливі, що треба кохати аби будувати родину. Коханя не приходило.
Далі я подорослішала і вирішила, хай вже буде без кохання, але нехай буде поруч порядна людина, але знову не встигла. Всіх порядних давно розібрали, а такі тягалися, що й дивитися не було на що.
Я змирилася, але далі вирішила, що вже дитину я собі зможу завести? Вже на старості й води подасть і онуками порадує.
Може, цього не сталося через те, що я робила це з одруженим чоловіком, у якого були гарні гeни. Мені він не був потрібен ні разу, а от такі чорні очі в синові – дуже навіть хотілося. Але Бог не дав мені дитини, напевно, покарав за гріх.
Брати прийомну я не насмілилася, може, й шкода, бо бачу, що рідні люди такі підлості роблять, що куди там чужому.
І отак я перетворилася на «багату тітоньку», яку кожен член родини причащав до себе в надії, що та передасть свою двокімнатну квартиру в панельці їм.
Насправді, ви ж зрозуміли, що я далеко не багата, але в розумінні моїх родичів – скільки мені там треба, хліб і вода, а все інше треба їм.
Починалося все з невеликих позик, які дуже довго, але віддавалися, але далі родина почала перегинати палицю: суми були все більші, а проміжок на повернення – все довший.
Дійшло до того, що мені в очі сказали:
– А нащо вам грошей? Сама живете і ніяких витрат. А нас клопоти з усіх сторін кусають, не знаємо, що перше заткати.
Я від такого аж отеретіла. За те, щоб мені віддати моє – я ще маю пояснювати на що мені гроші потрібні?
Але ж не буду я з ними битися, тому я просто перестала навідувати родичів, які мені гроші не віддають. Я вам скажу прямо – мені винні в доларах, коли він був ще по 5 гривень!
– Юля, ти ж ходиш до церкви – прости їм, – кажуть найбільш совісливі родичі, які мені теж винні.
І ось цього року зі мною стався нещасний випадок і ніхто з дорогої родини мені не подзвонив і не сказав: «Чи ти їла, чи ти пила? Чи тобі купити хліба?».
Чекала я тиждень і другий – ні, нема. Навіть, картинки в вайбері і то не пересилають.
Пройшло ще трохи часу і знову до мене з претензіями: поможи, переночуй, купи і передай.
О, ні, любі.
Я тоді їду в село на Різдво і відвідую кожну хату кожної своєї родини. Довго не затримуюся. А конкретно кажу:
– Христос народився. Ви мені винні стільки-то, прошу віддати до такого числа, інакше буду нараховувати проценти.
Гроші мені вернули разом зі своїм незадоволенням, сказали, що я чорна вівця в їхній білосніжній отарі.
А мені так добре стало на душі, ніби сонце на мене присвітило. Сиджу собі в теплій хаті, їм хліб з ковбасою і питаю себе, заради чого я все це терпіла стільки років? Родина, кревні родичі, пам’ять і предки – це все було важливе для мене, але не для них.
Напевно, заведу собі кота – давно пора за всіма канонами самотньої літньої жінки. Куплю на повернені гроші корму, кошичок, лоточок і буду мати істоту, яка буде мати більше до мене прихильності, ніж мої родичі.
А ювілей? Та кому його треба, я б з радістю списала всі свої роки.
Фото Ярослава Романюка.
