Я ж його без батька ростила, старалася для нього, а він отак.
Не скажу, що я дуже сильно батька Олега любила, час тоді такий був, що всі заміж вискакували і мені хотілося. Може б і добре жилося мені з Тарасом, та його батьки-інтелігентики були проти мене, бо я з села.
Не так говорю, не так готую, не стою, не так іду.
Але я на слова теж не скупилася і дала їм зрозуміти, що можуть свого сина скільки завгодно затюкувати, а от я не дамся.
Прожили ми отак укупі п’ять років і більше я не витримала. Як я за сімейні цінності не хапалася, але так прісно жити, то вже краще самій.
І все наче у них добре – простора квартира, ніяких сварок, чоловік вчасно додому приходить і всю зарплату мені віддає, але я не мала спокою, мене все це так дратувало, що я розуміла, що далі не витримаю.
Коли я сина забирала і речі, то батьки почали мене просити аби я дитину залишила.
– Ти заміж захочеш вийти вдруге, а хто на тебе поведеться, коли ти з дитиною? Зараз он які роки нелегкі, хто буде ще дитину годувати?
– Ваш син мені буде аліменти платити!, – сказала я і пішла в нове життя.
Звичайно, далі прийшлося дитину назад вернути, бо таки справді був клопіт і з житлом, далі з одягом, далі як чоловіки взнавали, що у мене дитина, то ніхто й не заходив в гуртожитську кімнату…
– Стану на ноги, то заберу, – сказала їм я, бо свою дитину я любила.
Коли я вийшла заміж за Петра, то сина забрала в нашу нову квартиру, але Олег вже мав десять років і вже не хотів жити в гірших умовах, ніж до того, все до тата поривався і не дивно, що це Петра дратувало.
– Панок знайшовся, – казав він
Коли вже ці сварки мені набридли, то я знову віддала дитину назад до свекрів і зітхнула з полегкістю.
Але Петро й далі не заспокоювався і все намагався скандалити, бо така була людина, тому прийшлося його покинути.
Далі був Семен не дуже путящий, але мав хорошу зарплату. З ним у мене донечка Світланка з’явилася на світ і я вже сина не брала до себе, бо ми й так в тісноті жили.
Але через кілька років від Семена навіть хорошої зарплати не лишилося і його швидко з нашої квартири витурила, бо нема чого тут ходити та на пляшку клянчити.
Далі ще було кілька чоловіків, які від мене хотіли лиш того аби їх обслуговувати, а не того, щоб робити мене щасливою. Я вже була дійшла до такого відчаю, що хотіла вертатися до першого чоловіка. але син сказав, що батько одружився і у нього вже двоє діток.
Я тоді зметикувала, що син може до мене переїхати і попередила, що з двома дітьми мене точно ніхто заміж не візьме.
Йшли роки, вірніше пролетіли, бо я не знаю, як це моя донька вже заміж вийшла та каже мені, що в квартирі тісно і треба мені їхати в дім для літніх людей!
Я тоді до сина звернулася. А він так здивувався і каже мені:
– Мамо, а ти яке маєш право до мене звертатися про піклування, коли ти мене сама маленького віддала?
– Я тебе віддала батькові, а не державі, ти хоч чуй різницю!, – кажу я йому.
А він просто ніяк не хоче того розуміти, що має про мене піклуватися. Або він, або донька. Звичайно, що у нього більше можливостей, бо й дача у них є, то я б там собі в спокої жила. Не те, що в двокімнатній квартирі зі Світланою на кухні гризтися. Але судячи з сього до цього й йде, бо як син мене не приймає, то я з квартири нікуди не дінуся. Донька мене знає.
Отак, все моє життя мені й не щастило з чоловіками. І от не розумію чому, адже були за мене жінки куди гірші, але вони мали щастя?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
