Мені від рідної сестри почути подібне, та ще й на поминках маминих у нашій же хаті, було так прикро, що й не передати. А Ліна, ніби й не обіцяла дев’ять днів тому нічого живій ще тоді мамі. Стоїть напроти мене, губи в нитку і все своє повторює, як заведена.

Вже хто нас на світі тримав до наших сорока років, то це мама. Ще як ми школу скінчили, то мама в Італію подалась аби нас вивчити. Вже ми й інститути скінчили, кажу: “Повертайся, мамо”. А вона мені:

— А чого у те село мені їхати? Ще й не пенсіонерка а працювати за копійки, чи велика радість. Ви дорослі, самостійні, але то не значить, що я не ваша мама. Буду я вам допомагати.

Мені було соромно таке чути і я маму просила повернутись, бо добре пам’ятала про те, яке у неї здоров’я слабке. Ну а сестрі все добре і все треба.

Ліна заміж виходила, то треба було весілля та таке, аби гуляти три дні і на широку ногу у сукні за всі гроші світу: “Раз живу” – казала мені, коли я спробувала її соромити.

А заміж Ліна пішла за хлопця із багатої родини, то вже ж така актриса, як плакатись і мамі жалітись, що вам і не передати:

— Свекри квартиру нам дарувати надумали. Мамочко, та чи я там буду господинею, як воно їнхє буде? До кінця життя мені будуть згадувати, що прийшла до них ні з чим і що вони мене утримують.

А мама – добра душа, вже на себе не зважає, працює і підробіток бере. У борги залізла такі, що роками віддавала, все ж Ліні змогла дати половину суми на ту квартиру.

Ліна дякувала, сльози втираючи, а вже за місяць знову у трубку хлипає: свекри авто купувати будуть, а вона не матиме права до тієї машини.

— Мамочко, а ти ж знаєш, як я мріяла про власну машину завжди?

Мама ще те не повернула, а вже Ліні каже, що допоможе і тут, бо ж доньки їй шкода.

— Там така сім’я, ну хіба я не мама своїй дитині. Хіба не допоможу? – говорить мені у трубку коли я прошу не вестись на такі сестрині маніпуляції.

Я від мами нічого не брала і нічого не просила, бо мені було сором. Мені мама дала добру освіту, я змогла влаштуватись на гарну роботу і своє життя у руки взяла. Кар’єру будувати почала не згадуючи про час і особисте життя.

Нині я заміжня, маю двох малих діток. Казали, що пізно у 36 заміж іти і дітей мати, але я вам скажу, що то саме гарний вік, бо я й посаду маю хорошу і на квартиру ми із чоловіком власну заробили і дітям раді, і час можемо приділити, бо чекали їхньої появи, як ніхто.

А мама вже з Італії вернулась, бо не могла і рук підняти. Двадцять років праці важкої дались взнаки, а ще ж і до того здоровою вона не була.

Почала я її возити спеціалістами, а ті мені в очі:

— Чого ви маму не берегли? Молода людина, а зроблена на стару.

А мені сльози щоками, бо де те справедливо, як маму я не раз і не двадцять разів просила себе берегти? Та у тієї все є виправдання і черговий борг який мусить повернути. А для кого все? Правильно, для Ліни.

А потім уже так пішло, що мамі все гірш і гірш. Хотіла її до себе забрати, а мама ні – додому у свою хату:

— Що має бути, то най буде у рідних мені стінах.

Тоді вже Ліна раптом про маму згадала і приїхала. Так ми із нею по черзі коло неньки були два роки, бо ж і роботи і сім’ї мали. Я тоді думала, що сестра так само, як і я мами шкодує, але ні, та мала свою мету.

Єдине про що у нас мама просила перед тим, як у засвіти піти – не продавати своєї хати. Той дім ще прадід наш будував і таки гарну хату склав, бо ми тільки підтримували а все зроблено було на віки.

— Маєте ви свої квартири, але ось цю хату не віддавайте у чужі руки. Приїжджайте сюди, відпочивайте тут, сил набирайтесь. Пробач Ліно, знаю, ти хотіла собі цей дім під дачу, просила дуже, та вас у мене двоє доньок.

Ліна тоді хлипала і маму запевняла, що не продамо. Тримали ми неньку за руки, як вона у інший світ перейшла глибоко зітхнувши, ми їй і очі закрили навік.

Але на поминках по матері на дев’ятий день. підходить до мене сестра і каже, що має покупця із міста на мамину хату.

— По вісім тисяч з тобою на порожньому місці заробимо. – каже мені так, ніби мова про яку роботу не важку, а не нашу хату.

Так мені було прикро і за маму образливо те чути, що як вам і передати. Ну, але я не виказала того, а спокійно кажу, що теж маю покупця і він дасть більше. У сестри аж очі заблищали, бо до грошей вона була ласа.

Викупила я у сестри її частку, оформили ми все і вже та хата стала моєю. Чоловік не розумів – навіщо? Не зручно добиратись, далеко від міста і роботи біля неї повно, але я вперто зробила те, що матері пообіцяла.

І от, два роки минуло а мені сестра телефонує. Хлипає у трубку, каже, що все – з чоловіком вони розлучились і вже він її із дому виставляє:

— Проворний який. – кажу їй, – ти ж половину тієї квартири маєш, то чого то він командує.

— Яка половина? – говорить сестра, – та квартира свекрухи на неї записана. Вони ж її купували.

Я так і сіла, бо добре пам’ятаю, що мама сестрі давала гроші на купівлю того житла. То що ж виходить, сестра мамі тоді не правду сказала? А гроші де?

Та Ліна усе перекрутила і вивернула так, що то я не правильно пам’ятаю не розібралась і взагалі те було 20 років томі і чого старе згадувати. Зараз вона просила ключі від нашої хати сільської, бо жити їй ніде.

— Та ще й з роботи звільнили. Мушу десь пожити, в себе прийти, життя до ладу привести. А в маминому домі сам Бог велів. Добре що наша хата у гарному стані і можна там жити одразу.

Чекає сестра від мене тих ключів, а в мені все аж підіймається проти того, аби їй їх вручити. Чоловік сміється, каже, що навпаки добре, як у зиму хто там буде жити і все підтримуватиме до ладу. А мені не до сміху, бо не хочу сестру і чути не те що в свій дім пускати.

От скажіть, як би ви на моєму місці вчинили: допомогли б сестрі, чи відмовили? Розумію, що у разі відмови ми й спілкуватись не будемо, але мені так прикро правду було дізнатись, що я й не проти її не чути і не бачити більше.

То як мені бути?

Головна картинка ілюстративна.