Далі інший ввесь час бігав до мами, як тільки у нас були якісь непорозуміння і як я не намагалася вгодити, але він все одно йшов до мами.
Третій просто перед самим весіллям зник. Хоча вже так розказував, що мене кохає, а на ділі все отак обернулося.
Моя подруга як вийшла раз заміж, то й вже вісімнадцять років живе з чоловіком та й він її тримається, тобто, наче й різні вони люди, але разом. А я наче рідну душу знаходила, а все вони потім зникали.
Я розпитую у подруги. Який у неї секрет сімейного щастя, а вона лиш регоче:
– Безрозмірне терпіння.
– Та я серйозно.
– І я не жартую, але якщо чесно, то я маю один секрет. Його мені дуже давно розповіла одна жінка. Тільки ти не смійся, коли я тобі цю історію розкажу, добре?
Я пообіцяла, а Інна й почала.
– Ми тоді в училищі вчилися, нам по сімнадцять років. Ще толком не знаємо для чого нам ті хлопці здалися. А вже хочемо знати, в скільки років заміж вийдемо. І ось була жінка, яка карти розкидала, то всі до неї ходили і ми пішли з подругами. Вона там щось дивилася. Перевертала, а тоді мені й каже:
«Поки не навчишся щось собі приємне робити, доти не знайдеш пару». Я мало не розплакалася. Всім каже. що через рік чи два, а мені якесь таке заплутане, що й не зрозуміти. Я собі завжди приємне роблю – добре їм і гарно сплю, що ще хотіти? Але наче та жінка мене зурочила – нема у мене хлопця, а я навіть в конкурсі краси приймала участь, а ніхто не залицяється! І так я училище скінчила, далі пішла працювати, а хлопця нема. І вже я з бабусиних слів не сміюся, а думаю, що ж я такого в житті для себе хочу. От понад усе? І знаєш, що я надумала? Що хочу навчитися їздити на машині. І що думаєш? Хто мені машину ремонтував? Так, мій чоловік майбутній. Отак у мене склалося. Так, що й тобі раджу – роби чи в шлюбі чи просто як сама, щось таке, що тобі дійсно хочеться, про що мріяла, хай не з дитинства, але мріяла. Тоді ти й сама собі цікава і комусь.
І я після таких слів задумалася. Я справді просто хотіла вийти заміж аби було і так само в стосунках – аби були, бо як це бути самій? Я вже й сама не знала, що я аж такого хочу. Cпочатку думала навчитися ліпити з глини і відвідувала такі заняття, але мені швидко набридло. Далі захопилася в’язанням, але це теж пройшло, хоч я й приємно провела той час і навики у мене й досі є.
А потім я подумала, що завжди мріяла як в кіно – скакати на коні, щоб швидше за вітер, щоб волосся розвівалося, а я не зупинялася…
І так я знайшла кінну школу і просто закохалася в коней. Я не просто навчилася їздити, я працюю з кіньми і дітками, які мають певні особливості зі здоров’ям. І так я познайомилася зі своїм чоловіком – він привів сина, якого сам виховував зі своєю мамою, а тут я. І так у нас все склалося, що й дитина до мене потягнулася, і він…
Я можу сказати, що щаслива, бо роблю те, що люблю, навіть, якщо приходиться за кіньми прибирати.
Я люблю свого сина, чоловіка, свекруху! Коли я люблю себе, то я люблю й тих, хто дає мені цю віру в себе і підтримує.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
