Мені за шістдесят. Я людина в поважному віці і вже самій важко жити. Не раз просилась до своєї доньки в місто, але вона все говорила, що квартира у них маленька і місця немає. Однак, коли я до неї нещодавно на гостину завітала, то побачила таке, що й досі не можу місця собі знайти.
Я людина не молода – за плечима уже 62 роки. Мені дуже важко жити в селі, ще й самій. Чоловіка мого рік тому не стало і я змушена тепер усе сама робити. Звісно, що після того, як чоловік у засвіти пішов,я все господарство наше розпродала, але то ж не значить, що мені легше стало.
Не раз я просилась до своєї донки у місто. Ну а як? Вона моя єдина дитина, хіба то не її обов’язок маму доглянути?
Але донька моя не поспішає мене до себе кликати, як не прикро мені в цьому зізнаватись. У неї вічні відмовки – “мамо ти ще молода” і “в нас квартира маленька”.
Ну так, квартира у неї однокімнатна і їх там четверо. Але я не розумію. Хіба то вже так важко немічній матері виділити куточок якийсь? А те що мені шістдесят і я молода просто смішно. так, недуг у мене якихось таких немає. але хіба стара людина яка догляду потребує повинна бути немічною. А якщо мама говорить, що сама уже не може, то то не аргумент хіба?
І ось, в неділю, я як завжди поїхала до доньки на гостину. Заходжу у хату і чую якийсь такий запах специфічний. А тепер уявіть мій стан, коли я дізналась, що у квартирі моєї доньки оселилась бабуся мого зятя. Мовляв, їй уже за дев’яносто і вона обійти себе не може, от вони і не хочуть її саму залишати.
Чесно? Я аж розплакалась, такий мене жаль узяв. То як я просилась, мені відмовили, бо місця мало, а як бабусі чоловіка, то місце є? Нічого, потіснились і всі розмістились.
Коли я доньці вимовляла все у кухню зять увійшов. Знаєте, Антон мені завжди здавася вихованим і дуже хорошим хлопцем, але тоі я його не впізнала. Він почувши нашу розмову, аж в обличчі змінився. Заявив, що яне маю совісті. За його словами я ще й донці допомагати повинна, а не вічно жалітись на життя. Говорить, що я ще можу іти працювати, а не чекати, що мене доглядати хтось повинен, а от його бабуся справді немічна і забрати її було їхнім обов’язком. Додав, що коли мені буде 90, от тоді вони мене і доглядатимуть, а зараз я ще й сама впоратись можу.
Найприкріше, що вона слухала свого чоловіка і мовчала. Жаліти маму і захищати вона наміру не мала.
От така мені дяка від рідної дитини. Чужа бабуся важливіша від мами.
Оце телефонувала вона мені і просила з побути з дітьми, адже вона у стаціонарі з тією бабусею. Я звісно ж відмовила.
Ну а хіба ви б погодились допомогти після такого ставлення?
16,06,,2023
Головна картинка ілюстративна.
