Мені зараз 38 років, проживаю у малесенькому селі, практично хуторі, на Франківщині. Усе життя думала, що доля була зі мною дуже несправедлива, вірила, що у мене було забрано найцінніше і що життя моє могло скластись “краще”. Я навіть плакала за “втраченим”. Плакала, до 24 лютого.
Мій тато родом із Дніпропетровщини. Мама ще молодою поїхала у Дніпро навчатись, та так там і залишилась. Згодом, стала головним технологом на хлібокомбінаті, тоді і відбулась її доленосна зустріч з моїм татом.
Тато теж працював на заводі, був головним інженером. Батьки часто перетинались по роботі і дуже швидко у них зав’язались стосунки. Вони одружились, з’явились на світ ми з сестрою. У ті роки тато з мамою ще встигли отримати двокімнатну квартиру у Дніпрі.
З розвалом Союзу зарплатні на заводі не платили практично. Тато, як і багато чоловіків у ті часи, спробував стати бізнесменом. Для цього вони з мамою нашу двокімнатну квартиру продали і купили однокімнатну. Отримані гроші пустили у “справу” хоча фактично – на вітер.
Після провалу тато пустився берега. Я вже добре пам’ятаю той період: мама працює у дві зміни, тато завжди або “ще”, або “вже”. Зрештою, нас усіх забрала до себе таткова мама – бабуся Ніна. Вона змогла вплинути на тата, влаштувала його на роботу там, у себе в селі, мама так їздила автобусом на завод.
Скоро стало зрозуміло, що в селі нам краще і легше жилось тому мама з татом продали квартиру у місті і придбали просторий дім не далеко від дому бабусі Ніни. Оформили помешкання чомусь на тата.
Мені було вісім і я пам’ятаю, що почалось після нашого переїзду. Я не розуміла у чім справа, але бабуся Ніна і кроку ступити мамі спокійно не давала. Наша мама все частіше плакала, жалілась тату, але, як я тепер розумію, тато не втручався і не йшов на перекір своїй матері.
Одного дня бабуся Ніна просто викинула наші речі з дому і сказала більше не повертатись. Тато тоді стояв збоку і мовчки спостерігав за усім, що відбувалось. Він ні слова не сказав, не допоміг нам зібрати розкидані речі, не захистив. Ми подались до батьків матері на Франківщину.
До нашого переїзду я займалась гімнастикою, ходила до художньої школи, співала в хорі. Потрапивши у село де жила бабуся Галя я такої змоги не мала.
Усе життя я шкодувала, що так склалось. Чомусь думала, що живучи у тому домі на Дніпропетровщині мала б більше, ніж маю зараз. Напевне б стала б гімнасткою, або художницею. Жила б у місті у власній квартирі. Особливо мені було шкода отого дому, що ми залишили. Мені здавалось, що там, я була б дуже щаслива. Так і жила усі ці роки – шкодуючи і відчуваючи себе обділеною. Так було рівно до 24 лютого.
Тільки зараз я зрозуміла, що Всевишній врятував нас ще до того, як ми дізнались про небезпеку. Мама підтримує зв’язок з нашою хресною, яка і досі проживає у тому селі на Дніпропетровщині. Нині там жити просто неможливо. Дім, який колись належав нашій родині лежить в руїнах. “Прилітає” постійно і багато. Хресна і досі не виїхала тільки тому, що її старенький тато навідріз відмовляється покинути рідні краї.
Тепер, я прошу у Бога прощення, що усі ці роки вважала себе обділеною і нещасною. Дякую Богу за те, що мої діти сплять спокійно і старенька мама з її здоров’ям не бігає в укриття щомиті.
Анна К.
08,11,2022
Головна картинка ілюстративна.
