Мені зараз шістдесят дев’ять років, хоч відчуваю себе на всі сто з великим таким хвостом. Маю двох дітей і вже “щаслива” бабуся чотирьох онуків. І все б нічого, але я вже просто втомилась від них. Втомилася з ними гратись і сидіти, втомилась готувати їм сніданки і обіди, вкладати спати, не можу вже просто носити на руках Через це ми й припинили спілкуватись з моєю донькою Нікою. Вона того не розуміє. а коли я пояснила їй це дуже не сподобалося.
У мене все життя було нелегке. Доводилося всю себе віддавати дітям та сім’ї. Мій чоловік зараз занедужав, і мені потрібно завжди бути біля нього і за ним спостерігати. Помочі не маю. Син країну захищає на кордоні а донька? Доньці “важко”.
Моя дочка має двох дітей. При цьому дочка постійно скаржиться на те, що їй дуже важко справлятися із двома дітьми. Я її не розумію. бо самостійно зуміла впоратися свого часу і ми з чоловіком дітей своїх вдвох виростили. Ніякі бабусі та дідусі нам не допомагали. Батьки жили далеко від нас, тому допомагати сидіти з дітьми вони не мали можливості. Мій чоловік постійно пропадав на роботі. Так, мені було теж важко, але іншого вибору я не мала. При цьому я нікому не скаржилася, як мені тяжко.
Зараз моєї доньці тридцять чотири роки, вона сидить удома, на роботу не ходить. Коли їй треба було кудись піти, я завжди погоджувалася посидіти з її дітьми. Але зараз дочка стала занадто часто залишати дітей на мене. Мені здається, що діти більше бачать мене, ніж своїх маму і тата. Те саме стосується і відпочинку, дочка з чоловіком відпочивають, а я ж сиджу вдома і наглядаю за дітьми. Вони вважають, що з дітьми жодного відпочинку не вийде. Про мене ніхто не думає…
А вік у мене давно не той. Втомлююся швидко. А це нещодавно Ніка мені сказала, причому не запитала, а саме сказала, що збирається з чоловіком на відпочинок їхати на курорт гірськолижний. От вони дітей до мене привезуть на сім днів. Я слухала і ледь не плакала, і вперше в житті таки відмовила дочці. Адже моєї думки ніхто не питав, прямо заявили, що діти будуть у мене.
Батьки зятя теж живуть за десять хвилин їзди до квартири сина, але вони не допомагають синові з невісткою. Приїжджають лише на сімейні свята. У мене здоров’я не те, у чоловіка тим більше і як мені ще й з онуками сидіти?!
Треба було чути мою дитину. Куди там, кінець світу! Прибігла через десять хвилин з квитками. сцену влаштувала. а в кінці заявила, що я думаю тільки про себе. Звичайно мене це зачепило. Адже я все своє життя віддала їй, купувала нові речі, а сама могла носити старі. Я ж все їй віддавала, аби бачити усмішку на її обличчі. Мені, звичайно, хочеться подяки з її боку. Та ось тільки вийшло інакше.
До того я доньці ніколи ні в чому не відмовляла. А як тільки один раз відмовила, то одразу дочка зробила мене винною і не надто хорошою людиною.
Я ж уже просто не можу. Хочу у свої роки тільки спокою, я не маю сил на активні ігри з її дітьми. Та ось тільки дочка запевняє мене в тому, що я маю їй допомагати. Я їй дзвонила, намагалася все пояснити і просила помиритись, але вона не хоче мене навіть слухати.
Чоловік мій ледь говорить, але сказав, що я повинна Ніці допомогти. Каже, що хто ж за нами старими наглядати буде, адже крім доньки поруч нікого і не маємо. ось я так вчинила. а вона тепер про нас забуде геть. Кому ми потрібні будемо?
та тільки я думаю. що від того, чи сидітиму я з онуками, чи ні старість наша з ним не зміниться. Чула я що мені вона казала, бачу в якому місці ми з чоловіком опинимось з часом. Хіба син на захист стане, але він нині дуже далеко, та й не хочу я його ще й своїми мілкими негараздами обтяжувати.
Чи все я не вірно вчинила? Совість спокою не дає. Може все ж узяти онуків… але ж я не нехочу, а просто не можу вже.
13,02,2023
Головна картинка ілюстративна.
